"На жаль, усі ці спогади ніколи не покинуть мою свідомість"

Черніцина Олександра, 16 років, учениця ОЗЗСО імені Василя Стуса.

У цей час досі у темно-синій безодні ще дзвінкіше мчать страхітливі комети, засліплюючи погляд та осяваючи сутінки. Сусідський хлопчик років шести під керівництвом дбайливого батька, що намагається хоч на мить повернути синочка до колишніх безтурботних забав, проворно розрізняє за періодичністю гуркотів, яку артилерію використовує кривавий ворог.

Ще нещодавно, аналізуючи приклад Другої світової війни, ніхто й на думці не мав, що у цивілізованому, розвиненому світі нам доведеться проводити паралелі з незабутніми скорботними подіями 1939 – 1945 років. 12 квітня 2014 року над нашим містечком чорною хмарою вже нависла війна, несучи за собою трагедію, смерть та безумство.

У силу свого не зовсім усвідомленого віку на момент тих фатальних подій усе, що коїлось навколо, не сприймалося мною належним чином.

Глибокими травмами закарбувалися на моєму серці дитячі переривчасті спогади.

Страх за улюбленого собаку, що нестямно скиглив у буді, лякаючись мінних куль; про всяк випадок відкриті вікна в автомобілі батька, він тривожився, що в скло раптом влучить снаряд, похапцем замотані в старі ганчірки та спущені в підвал цінні речі; звук шиферу, що сиплеться з даху сусідського будинку; випускний із молодшої школи під глухі вибухи та панічна посмішка класної керівнички, що з усіх сил намагається створити спокійну теплу атмосферу; тривожна сирена, що попереджає громадян про смертельну небезпеку.

Щоразу, подумки повертаючись до того травмуючого для мене періоду, я в міру свого дорослішання відстежую, який вплив мають на моє сьогоднішнє життя епізоди 2014 року.  Встановлення причино-наслідкового зв’язку допомагає мені легше пережити та розрізняти свої емоції.

Другого липня 2014 року, ще не підозрюючи, що вже за 72 години над будівлями міських рад будуть гордо підняті українські прапори, мій батько вже перебував на межі, прийняв відчайдушне рішення – на невизначений проміжок часу вивезти нашу родину з міста до найближчої мирної точки.

Кількома роками пізніше тато признався мені: «Я був у кроці від прийняття цього рішення. Остаточно відважитися на це мене змусило те, що я побачив, як моя донечка сидить за столом, ридає та ховає лице руками. Ти була наскільки напружена, ніхто та ніщо не могло змусити тебе усміхнутися.

Дитина не має переживати те, що переживала тоді ти. У ту секунду мене ніби облили відром крижаної води. Мене пронизало усвідомлення того, що я зобов’язаний перед мамою, мав захистити вас. Та на ряду з цим мене сковував страх. Страх того, що ми можемо більше ніколи не побачити рідну домівку, старезних бабусь і дідусів, вони навідріз відмовлялися покидати своє господарство».

По приїзду я вперше за декілька місяців відчула внутрішній спокій, але це відчуття тривало недовго. Кожен раз, згадуючи обличчя рідних, що залишилися практично за 200 кілометрів, мене долав сум.

Ніякі торгові та розважальні центри, строкаті плакати, величезні парки атракціонів та інших перлин мегаполісу, які, здавалося б, можуть підкупити будь-яку дитину, не змушували мене захоплюватися, не давали забути про рідне містечко.

Останній ясний спогад – випуск новин за 5 липня 2014 року. Усміхнена ведуча, не приховуючи своїх емоцій, повідомляє, що наше місто нарешті звільнене!

На щастя, ця кривава історія закінчилась для мене і моєї родини без вагомих втрат, якщо не брати до уваги те, що страх, що агресор знов може наступити на нашу Вітчизну, до сих пір живе у наших головах, а біль, що приносять мені отримані психологічні травми, буде переслідувати мене протягом усього життя.

Поняття «мир» зараз дуже високо цінується мною. Насамперед – це можливість розвиватися та мати свободу слова в незалежній країні.