"Чому в очах людей така безодня?"

Очі… Глибокі, сповнені смутку та зруйнованих надій. Для мене відлік нової реальності почався саме з очей. Маминих. Завжди впевнених, завжди веселих, бадьорих уранці, коли потрібно вставати мені, ще тоді десятирічному хлопчику. А в цей день навіть лагідний голос не міг приховати всього болю, що причаївся в маминих очах.

– Сину, нам потрібно поїхати!

– Мамо, ми будемо подорожувати?

Моє рідне місто – Горлівка, у цей день я не зустрів дітей на майданчику, але уявив очі своїх знайомих. Що в них? Страх… Пізніше матуся пояснила мені, що квартира мого друга зруйнована дощенту, згоріли всі його іграшки та книги.

Для мене, дитини, війна була настільки іграшковою, що я не міг зрозуміти, чому все не можна завершити та зупинити. Але те, що це справжня загроза, я побачив на власні очі.

Я не хочу, щоб спогади про війну були тими спогадами, що я буду передавати своїм майбутнім дітям.

Я хочу, щоб моє місто знову стало справді українським, щоб ті вогники в серцях людей, що залишилися за цегляними стінами, усім бідам на зло розгорілися справжнім полум’ям. Таким вогнем, що підносить над усім злом війни. Не можна зазіхати на рідну землю, підняти руку на брата, понівечити святе, зректися свого коріння.

Так, я тоді, десятирічний, не зміг пояснити собі, чому в очах людей така безодня.

У 2015 році я ще не розумів, наскільки важко залишити свій рідний дім.

17 вересня 2021 року мені виповнилося сімнадцять. Я точно знаю, що хочу впевненості для своє країни. Хочу бачити щасливі очі маленьких дітей, що не прокидаються вночі від вибухів, хочу бачити впевнені очі чоловіків, що пишаються досягненнями своєї країни, бачити очі матусі, спокійні за моє майбутнє в Україні, вільній та незалежній державі.