«Війна і українці. Невоєнні історії воєнного часу»

Шинкаренко Ірина Валентинівна - вчитель історії, краєзнавець, поділилася з Музеєм «Голоси Мирних» своєю історією та історіями своїх знайомих.

«Війна і українці. Невоєнні історії воєнного часу»

«Війна і українці» - так називалася стаття Симона Петлюри, написана під час Першої світової війни. Симон Петлюра перебував на фронті з 1914 до 1917 рр.. Будучи змушений служити російському імператору Миколі ІІ, Симон Петлюра не втрачав своїх національних сподівань. Не зважаючи на війну та військову присягу, він залишався передусім патріотом своєї Батьківщини – хоча він воював у російській армії, однак намагався захистити народ Галичини від російських переслідувань.

Як і ряд відомих українських діячів, Симон Петлюра не сумнівався у переможному фіналі союзницьких військ. Він сподівався, що перемога Росії у війні змінить на краще долю українців. Цим переконанням він діяв і жив.

У вищезазначеній публікації Петлюра доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться у позитивний бік. Я запозичила цю назву, тому що українці і Україна знову у вирії війни, а словосполучення «війна і українці» набуло надзвичайної актуальності.

Війна, розпочата 24 лютого 2022 року, як і війна 1914 року, нам була нав’язана. На відміну від Першої світової, коли погляди українського суспільства на війну чітко поділилися на три позиції (підтримка війни, використання ситуації війни для проголошення автономії українських земель і нейтралітет до події), сьогоднішнє сприйняття подій в Україні від 24 лютого монолітне - РФ вчинила агресію проти мирної держави України, а сама РФ – держава-агресор.

У Першій світовій війні чітко були визначені поняття «лінія фронту» і «тил», а сьогодні на війні і в небезпеці відчуває себе кожний з жителів України. Мільйони людей знялися з насиджених місць в пошуках можливостей зберегти життя собі і близьким… Далекі від війни і політики пересічні жителі опинилися в епіцентрі подій. Те, як вони емоційно сприймають події війни, що відчувають, про що мріють, як діють – вражає…

День 24 лютого 2022 року мав стати для мене звичайним робочим днем учителя історії, який в той час через COVID-19 працював з учнями в дистанційному режимі. Перший мій урок за розкладом розпочинався об 11.40. На той момент мені вже було ясно, що РФ розв’язала проти України повномасштабну війну і що ця війна, враховуючи масштаби і пріоритети РФ, буде жорстокою і кривавою.

Мої учні завжди довіряли мені і чекали від мене відповідей. Протягом двох днів – 24 і 25 лютого (потім нам оголосили двотижневі канікули) я повинна була знайти необхідні слова, які б пояснили дітям те, що відбувається, заспокоїли їх і дали надію.

Це було вкрай важко зробити, адже я сама перебувала у стані розгубленості, шоку і розпачу, адже до цього я була впевнена, що Саддам Хусейн – це останній диктатор, про якого я буду розповідати на уроках історії, і що розмови про майбутнє вторгнення РФ в Україну – це просто балачки.

Я була людиною, що виросла в українсько-російській родині, виховувалася в двомовному культурному середовищі, знала і розуміла досягнення двох культур. Агресію Путіна я сприйняла як удар ножа в спину. І стала «бандерівкою» в їхньому розумінні за перші два тижні війни….

А ще мене вкрай вразила позиція жителів Росії, серед яких у мене були і родичі, і приятелі, і друзі. Я б назвала цю позицію «мовчанням … ягнят». Мені жалко їх, нерозумних, тих, що заблукали і сліпо йдуть за своїм фюрером, потураючи його диким забаганкам. Тому що в моєму житті не може бути фюрера, я - вільна людина. Навіть, якщо зараз мою землю топчуть загарбники. І в цьому між нами і росіянами – не різниця, а прірва.

Війна змінили докорінно весь звичний ритм і картину мого життя. Вона змінила всіх і кожного. Назавжди. Серед моїх знайомих не було і немає таких, хто б дотримувався нейтральних поглядів на події після 24 лютого… Але вони все ж таки є, хоч і небагато, поховалися по норам, вичікують… Я розумію. Як і те, що не вони будуть робити погоду, а ті українці, для яких свобода і демократичні цінності – найвищі ідеали…

Як змінилося МОЄ життя з настанням воєнного часу? Його важко назвати «звичайним» життям. Це довготривала боротьба за виживання в так званому тилу.

Намагання розібратися в інформаційному потоці, прийняти правильне рішення, нести відповідальність за свою велику родину, за її найменших, за хворих – це надзвичайно важко і психологічно, і фізично.

Всі думки на початку війни були про те, що відбувається у Києві, у Харкові, у невеликих містах і селах на півночі України. А перед очима кожний день – картинка заповнення і відправки евакуаційних потягів зі станції Покровськ в Донецькій області (я впевнена, про таку необхідну масштабну евакуацію мирного населення ще обов’язково напишуть майбутні дослідники).

Моя ж домівка знаходиться прямо на Привокзальній площі Покровська. Кожного дня з перших чисел березня я спостерігала, як заповнюється такий потяг (я пишу ці рядки 12 серпня 2022 року, і він продовжує курсувати і спасати людей з «гарячих точок»).

Люди приходили на залізничну станцію пішки, приїздили на авто, їх підвозили на спеціальних евакуаційних автобусах, на яких клеїли великі червоні хрести. На автобусах були таблички з позначкою місць, з яких вивозили постраждалих – Авдіївка, Очеретине, Селидове, Мирноград. Влітку з’явилися автобуси з табличками Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут…

Особливо вражали візочки з тими, хто не міг ходити, і медичні ноші з тими, хто не міг навіть сидіти. Було надзвичайно багато мам з дітьми, навіть з немовлятами. Перший час бажаючі від’їхати штурмували ці потяги, потім посадку почали проводити організовано. Біля приміщення вокзалу встановили біотуалети, завжди у другій половині дня (а потяг відправлявся щоденно о 16 годині з хвилинами з Покровська через Дніпро на Львів, нетривалий час – на Чернівці, а з початку серпня по парним числам – додатково ще й на Кропивницький) чергували бригади медиків, поліція, навіть військові патрулі.

Була тривога, сльози, прощання, розставання на невідомий час, можливо, і назавжди, повна невідомість про майбутнє кожного. Я спостерігала за цим вируючим морем людського горя і кожного дня задавала собі питання, чи правильно я вчиняю, прийнявши рішення залишитися вдома?

Після 20-х чисел березня, коли стало ясно, що Київ вистояв і основні події війни переміщаються на схід України, ситуація стала ще більш тривожною. В наше мирне місто, в якому ніколи не було воєнних об’єктів, а самі військові з’явилися вперше у 2014 році, коли тут було розміщено військовий госпіталь, почалися прильоти ворожих ракет. Вони з’являлися неочікувано і час від часу падали на житлові будинки, об’єкти залізничної інфраструктури, інші будівлі, руйнували їх, ранили людей, деяких навіть лишали життя.

Останньою краплею став момент, коли під час вечері прямо повз наше вікно на кухні з страшним ревом і освітленням пролетів снаряд і вибухнув на території депо, а вибухова хвиля повиносила скло у вікнах будинків з декількох вулиць. В цей вечір ми з чоловіком прийняли рішення евакуюватись.

З нами повинні були їхати ті, хто не міг себе захистити в небезпечній ситуації – донька, у якої на той момент був перелом руки і встановлений апарат Ілізарова (через це вона не могла себе самостійно обслуговувати) і троє її дітей 10, 7 і 2-х років. Вони дуже довго вагалися, а ми з чоловіком весь час шукали безпечне, на наш погляд, місце для нас на карті України.

Ми були не готові їхати за кордон або на захід України, тому шукали невеличке містечко (великі міста відкидали одразу через наявність у них промислових, військових, інфраструктурних об’єктів, таких привабливих для ворога), в якому б обов’язково була лікарня, адже доньці незабаром треба було зняти апарат Ілізарова і провести реабілітацію.

Так за допомоги колишньої колеги, яка окрім нас допомогла багатьом людям, ми опинилися в місті Жовті Води Дніпропетровської області. Колега знайшла для нас орендовану двокімнатну квартиру, в якій ми і розмістилися – троє дорослих і троє дітей. Почалося життя в евакуації.

Ми, дорослі, намагаємося триматися. Продовжуємо працювати дистанційно. А діти сприймають евакуацію залежно від віку: Максим, 10 років, кожного ранку повідомляє нам, скільки ми вже знаходимось у Жовтих Водах, наприклад: «Сьогодні 130-й день…» І без кінця цікавиться, чому ми тут, як там люди, що залишилися в Покровську. Рома, 7 років, часто повторює, що він хоче додому, бо скучив. Найкраще відчуває себе Катюша, їй 2 роки і 9 місяців. Вона оточена любов’ю близьких, грається на дитячих майданчиках, пізнає світ і лише коли чує сигнал повітряної тривоги, то дуже серйозно говорить: «Корівка му-у-у-у».

Особисто у мене на сьогодні дві мрії – наша перемога і можливість знову опинитися на уроці історії з моїми учнями в шкільному класі…

Жовті Води вразили мене – таке уявлення, що на машині часу нас перенесли у 60-і роки ХХ століття – це був справжній соціалістичний заповідник – архітектура, пам’ятники, топонімічні назви тощо… Здається, декомунізація тут і поруч не проходила… Проте, це було перше враження, тому що ми оселилися у старому районі.

Містом Жовті Води стали порівняно недавно – 60 років тому. До цього це було поселення, яке називали «поштова скринька №…». Тобто в селищі були зосереджені підприємства, що працювали на оборону. Селище активно забудовувалося, гроші на його розвиток виділялися чималі, про що свідчать палац культури, школи, дитячі садки, педагогічний коледж, лікарняний комплекс, музична школа – всі вони вибудовані за цікавими проектами. В місті розвинена і досить широка торговельна мережа. Сьогодні, на жаль, місто трохи занедбане у комунальному плані. Бюджет наповнювати нічим – немає підприємств, немає роботи для жителів. Проте невелике місто на кордоні Дніпропетровської і Кіровоградської областей, як і багато інших українських міст і містечок, приймає тисячі біженців, намагається допомогти їм соціалізуватися в новій реальності. Наприклад, моєму чоловіку, викладачеві, в музичній школі Жовтих Вод надали можливість для роботи користуватись приміщенням, інструментом, нотною літературою. За все це я дуже вдячна і місту, і кожному з його жителів.

Взагалі містечко Жовті Води я сприймаю як місто сили – в травні 1648 року Богдан Хмельницький отримав тут першу перемогу у битві з польським військом. Вірю, що ми тут невипадково і що сьогоднішня війна закінчиться для України теж переможно…

Війна значно змінила коло мого спілкування – воно звузилося, багато абонентів «випали», не відчуваю потреби комунікувати з ними. Проте деяких людей завдяки їхнім історіям війна проявила так яскраво і так боляче, що про окремих з них я вирішила розповісти.

Олександра Дмитрівна, 81 рік, пенсіонерка, в минулому – вчителька початкових класів.

Цю жінку з прифронтової Авдіївки я знаю давно, багато років ми разом працювали на дитячій оздоровчі дачі в Дніпропетровській області. З 2014 року я часто підтримувала її, адже після від’їзду сина з родиною до Львова вона залишилася без родичів, підтримували колишні колеги, учні. Телефонувала їй, передавала електроплитку, коли в Авдіївці відімкнули газ, передавала харчі, ліки.

«Що робити?» - таке питання вона задавала мені часто. Я наполягала на від’їзді. Так у березні Олександра Дмитрівна опинилася у Празі, об’єдналася з сім’єю сина і тепер вони разом утрьох у кімнатці 7 м кв.

За цей час згоріла школа, яка була її життям. Їй вона віддала 48 років свого життя. За цей час залишилася без вікон її квартира. Кожного ранку вона виходить на прогулянку в празький парк, спостерігає за водою, за качками. В цей час вона зазвичай телефонує мені і наші розмови ніколи не обходяться без сліз… Її серце залишилося в Авдіївці…

Тетяна Петрівна, 70 років, пенсіонерка, в минулому – вчителька російської мови і літератури.

Її син з невісткою вже декілька років працюють у Польщі, а їхні діти – двоє неповнолітніх школярів – жили з бабусею. З початком війни вона передавала дітей їхній мамі. Потяга на Львів чекали у Костянтинівці на залізничному вокзалі. Потяг затримувався. Повне приміщення людей – літні, діти, жінки. З настанням комендантської години ніхто і нікуди не виходив з приміщення. Світло не вмикали. Повна темрява.

Тривожне очікування відчувалося у повітрі. Потяг зі Львова затримувався і прийшов серед ночі. З нього до ранку нікого не випускали. З вокзалу теж. Всі чекали. Її вразили по-воєнному чіткі і зрозумілі дії працівників залізниці (це були всього три жінки), які без поліції справлялися з великою кількістю людей, доведених до відчаю, знервованих, без елементарних засобів і мінімумом їжі. Ніхто не влаштовував істерик, всі чітко підкорялися умовам комендантської години. Навіть три собаки поводилися слухняно.

Настав ранок. Львівський потяг продезинфікували, заповнили пасажирами і він відправився в далекий від війни путь…

Ірина Іванівна, 57 років, співрнобітниця одного з підприємств міста Жовті Води.

Вона народилася в Курахово. Довгий час жила і працювала в різних містах Донеччини, в тому числі і в Покровську у 2014 році, коли він чотири місяці потерпав без води. Не за робочими обов’язками, а за покликом своєї небайдужої душі вона допомагала і допомагає багатьом переселенцям у Жовтих Водах – знаходила житло, приводила до центру допомоги тимчасово переміщеним особам, приносила з дому пледи і обігрівачі, тому що в квартирах холодно, допомагала порадою, номером телефону, дитячими іграшками. Без її уваги і турботи адаптуватися нам було б набагато важче.

Роман, перевізник, 49 років, в недалекому минулому – житель Попасної.

Ми познайомилися з ним у Жовтих Водах, коли замовили авто для поїдки в Покровськ за теплими речами. Сірим ранком за нами під’їхало яскраво-червоне авто, водій – впевнений у собі красень, накачаний, доглянутий, успішний… Під час довгої поїздки Роман розповів свою історію – історію такого ж переселенця, як і ми.

Він займався автоперевезеннями, багато працював і в Європі. У Попасній було щасливе життя і власний невеликий бізнес. Війна зруйнувала його житло. Він перебрався до Бахмута. Возив хліб у Попасну людям прямо під під’їзди. В березні у Бахмуті він поховав маму. Після цього перебрався до Жовтих Вод разом з дорослою донькою.

Роман для мене став прикладом людини, яка долає перешкоди і продовжує життя навіть в таких складних умовах. Знайомство з ним для мене виявилося набагато важливіше, ніж заспокійливі промови психологів.

Олена, 43 роки, виконуюча обов’язки директора школи.

24 лютого 2022 року вона перебувала у відрядженні в Києві. Одразу хотіла повернутися додому, але з Києва намагалося евакуюватися так багато людей, що це виявилося неможливо. Від’їзд перенесла на 25 лютого, з собою треба було вивезти у більш безпечне місце і доньку-студентку КНУ ім. Т. Шевченка. Дівчина плакала, не могла залишити у гуртожитку своїх подруг - сестричок з Одеської області, тому що Київ був у небезпеці. Так Олені враз довелося стати багатодітною і взяти на себе відповідальність ще за чужих дітей.

Протягом наступного місяця вона буде приймати їх у себе в Покровську. Добиратися до залізничного вокзалу в Києві, де дівчат чекала Олена, можна було лише на метро. Використання таксі не гарантувало безпеки, особливо при перетині мостів. На залізничному вокзалі столиці ніде було присісти. Море силенне людей. Потяги затримували, відміняли, переносили час відправлення… На пероні ґвалт, сльози, істерики.

Коли вже опинилися у вагоні, одна-єдина провідниця розмістила всіх, заспокоїла, напоїла чаєм чи кавою в абсолютно темному вагоні. Режим світомаскування не дозволяв вмикати світло. Тривожна ніч у поїзді завершилася виходом на перон у Дніпрі…

Сусіди будинку 40.

Нові сусіди зустріли нас співчутливо. В основному це були жінки поважного віку і всі, як одна, - з палицями. Вони допомагали, чим могли – несли для нас посуд, спальні приналежності, варення тощо. Вони розпитували нас, звідки ми приїхали, кожний день цікавилися новинами з нашої батьківщини. Вони прийняли не тільки нас, а і наших онуків, оточили їх любов’ю.

Зараз в будинку по вулиці Б. Хмельницького, де ми живемо, майже половина – переселенці, з Харківщини, з-під Кривого Рогу, але найбільше – з Донеччини – Покровськ, Бахмут та ін. Це небайдуже оточення. А на минулому тижні в молодій родині переселенців з Донеччини народилося немовля. Життя продовжується!

Вікторія, 21 рік, студентка.

Дівчина з провінції із захопленням навчалася у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», готувалася стати хіміком-біологом. 24 лютого 2022 року змінило її життя.

Небезпека, що нависла над Києвом в перші дні війни, дала розуміння того, що з мегаполісу треба тікати. Куди? Звичайно, - додому, в провінцію. Для цього треба хоча б дістатися до залізничного вокзалу. Транспорт в Києві не ходив. Що робити? Студенти (винахідливі!) об’єдналися в групу з 17 осіб і вирушили до вокзалу пішки. На вокзалі чекали нові складнощі – море людей і кожний бажав залишити Київ якнайшвидше. Купити білет нереально.

Тоді Вікторія здогадалася зателефонувати брату-залізничнику, який працює в Дніпрі, попросила допомоги. Брат звернувся до свого начальника, а той – до свого… З Києва до Дніпра дівчина доїхала у кабіні тепловоза…

Вдома у Жовтих Водах її зустріла і обійняла мама, вони обидві не стримували сліз. Коли вона зняла верхній одяг, мама побачила на руці у доньки надпис маркером – ім’я та прізвище, група крові і телефон мами… На всяк випадок. Яке щастя, що такий випадок не настав…

Валерій Іванович, 70 років, житель Слов’янська.

Все життя він вчителював і робив свою справу як найкраще. Спочатку вчив учнів, потім – студентів. Писав книжки про Миколу Петренка, Володимира Сосюру та ін. Займався краєзнавством і очолював нашу обласну краєзнавчу організацію, в роботі якої багато чого є цікавого. А на шостому місяці війни у соціальній мережі я зустріла його допис з іншої теми – він не те що вразив мене, а влучив у саме серце.

Під час війни і наших спільних тривог і сподівань найчастіше пишуть про героїзм, про сміливих людей, про втрати і здобутки. А Валерій Іванович пише про свої відвідини цвинтаря і могили сина. Хоч і в одному місті, але далеко, небезпечно і під палючим сонцем необхідно було добратися до кладовища, щоб прибрати могилу рідної людини… Ця особиста подія дуже важлива для подружжя, адже і в мирний час, і у воєнну годину ми залишаємося насамперед людьми.

В своїх дописах Валерій Іванович аналізує можливі способи знаходження цілющої вологи – відновлення колодязів, буріння артезіанських свердловин, маленькі хитрощі слов’янців у пошуках джерел вологи, нарешті, довгоочікуваний дощ і збирання дощової води для поливу городини. Донецька область з червня живе без газу, з липня – і без води. З настанням холодів вона житиме і без тепла. Але, я впевнена, моя Донеччина буде жити!

Такі вони, невоєнні історії воєнного часу. Історії лише декількох українців, життя яких виправляє війна на свій розсуд. У наведених мною прикладах усі залишилися живими, продовжують свою справу, продовжують боротися і вірити в нашу перемогу. Кожний з нас на своєму малопомітному місці наближає її час. Але скільки горя, трагедій, смертей за рамками цих історій…