меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Олена Харабар

«Я до сих пір сахаюсь від салютів»

переглядів: 59

Втрата рідної людини, зруйнований будинок, важкий переїзд стали початком нової реальності. Олена Володимирівна пройшла через усі жахи війни, коли в липні 2014 року точилися запеклі бої за Дебальцеве, які повторилися у січні-лютому 2015 року. Цей невиліковний біль й досі живе всередині...

Ми залишилися без коренів, без ґрунту під ногами, без будинку, без їжі, без одягу. Почали життя з нуля. Напевно, це ніколи не пройде. Я думала, що з часом забуду, але все одно до цього повертаюся. Зараз, принаймні, я можу говорити про війну, а раніше не могла. Ні на роботі, ні з кимось із близьких. Цей біль вже до кінця моїх днів, незважаючи на те що життя не зупинилося. Ми живемо, працюємо, ростимо дітей, все начебто налагодилося і все добре, але цей біль залишився всередині.

Для мене війна починалася в декілька етапів. Спочатку, коли ми ховалися у підвалах від бомбардувань, коли сиділи в посадці, прикриваючи собою сина, навколо все валилося, падали дерева. Це був перший етап. Ми ще перебували вдома. Потім був другий етап, коли ми їхали. У нас у дворі розірвався снаряд і знесло півбудинку. Тоді стало страшно і було зрозуміло, що треба їхати.

... Прощання з будинком зі сльозами, довга дорога зі сумками, з дітьми. Але я їхала з надією, що до Нового року все буде добре, і я повернуся. І третій етап був, коли прийшло розуміння, що я не повернуся, повертатися нікуди. І ось цей етап став найважчим і болісним.

Коли біля будинку відбувалися військові дії, ми говорили про те, хто вижив, а хто ні. Ми дізнавалися інформацію, зв’язку постійно не було, а коли з’являвся, ми обдзвонювали всіх, кого можна було. Дізнавалися хто де, в якому бомбосховищі, хто виїхав, а хто не виїхав. Про війну з політичної точки зору ми не говорили. Головне було дізнатися долю близьких, рідних, друзів, у яких горіли будинки, і хто там залишався.

Зв’язок бував вранці. Мій тато до останнього залишався, до лютого [2015 року] перебував у Дебальцевому. І в 5 ранку у нас як зведення було. Він дзвонив, що живий-здоровий, розповідав, що сталося за день. Він безпосередньо був у центрі подій. З українськими хлопцями на своїй машині швидкої допомоги їздив розгрібати завали, діставали людей або їх частини. Вони допомагали людям, рятували бабусь, розвозили воду, хліб, а поранених і вбитих вивозили з території Дебальцевого.

Тому я багато чого знаю від тата, він був на самому піку. Він залишався до останнього. Я його щодня благала виїхати, евакуюватися звідти. Але він не міг кинути, він сказав: «Я не кину хлопців, буду далі з ними працювати, допомагати».
А останньою краплею було, коли він вранці прийшов в гараж до хлопців, а там немає нікого, там окупанти і йому кажуть: «Діду, чого ти сюди прийшов?» – «На роботу». – «Немає в тебе роботи». – «Тут машина моя». – «Немає в тебе машини, йди звідси, поки живий». І все, він мені тоді подзвонив, каже: «Я зараз як побитий пес і не знаю, куди мені йти».

Видно, на ґрунті цієї війни, нервування і всього, що він пережив, коли в 60 років пузом повзав по асфальту під снарядами, почалися проблеми зі здоров’ям. У людини, яка ніколи не пила і все життя була за кермом, розвинувся цироз печінки. Уже два роки, як ми поховали тата. Ми його лікували, рятували, але не врятували. Я думаю, що ці болячки виникли на нервовому ґрунті. Якби не війна, він би ще жив і жив, у цьому році йому було б 65 років.

У мене в Одесі живуть два дядьки. Вони ще з того літа, як все почалося, коли ми ховалися в підвали, вмовляли нас приїхати. Важко було кинути свій будинок, роботу і поїхати просто так. Ми все відтягували, а вони кликали нас постійно. І коли ми зважилися переїхати, вони зняли нам житло.

Ми їхали великою родиною: мама, племінниця, я з чоловіком, дитина. Я думала, що ми перечекаємо і повернемося. Ніхто не думав, що я тут буду сім років, а тепер, я так розумію, і більше. Я не відчуваю себе в безпеці, до сих пір сахаюся від салютів, а вони тут бувають досить часто. То випускні, то свята, новорічна ніч для мене просто пекло ...

Постійно військові машини, вчення – я весь час здригаюся. Весь час згадую, як це завозилося до нас, як йшли ці машини з військовими, зі зброєю, ці польові кухні ... Цілі колони йшли. І коли я тут таке бачу, у мене відразу спрацьовує якийсь рефлекс: що щось потрібно робити, кудись треба бігти, десь ховатися, приготувати документи, щоб лежали на видному місці. У мене є це й досі.

Нещодавно мер виклав онлайн-карту бомбосховищ в Одесі. Я три ночі не спала. Думала, навіщо він це зробив, значить, щось насувається, хтось хоче нас тут постріляти.

Я дуже вдячна, що в Одесі нас підтримували. «Карітас» допомагав продуктами та необхідними побутовими приладами, у кого чого не було. Наприклад, у сина не було ліжка, ми в орендованому житлі спали втрьох на одному дивані. І коли я про це сказала, мені буквально через тиждень передзвонили: «Ми веземо вам ліжко». І моїй дитині привезли нове ліжко та матрац.

Був табір для дітей, займалися з ними за віковими групами. А у мене з дитиною були проблеми, він після пережитого на Донбасі замкнувся в собі. Міг не реагувати ні на що, міг цілодобово нічого не їсти, не виходив на вулицю. Ми буквально витягали його з цього стану. Він пішов в перший клас вже в Одесі, і в школі з ним займався психолог, але це не давало результату. А ось коли його взяв до себе «Карітас» (я возила дитину кожні три дні на пару годин), він грався з дітьми, спілкувався з дорослими, йому дуже подобалися вожаті. І він якось почав поступово виходити з цього стану. Він почав розмовляти, їсти, став повертатися до свого звичайного стану. Напевно, років зо два він до них їздив.

Дебальцеве 2014 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти 2014 2015 переїзд психологічні травми обстріли втрата близьких безпека та життєзабезпечення здоров'я житло робота
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій