меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 323
Асіє Алімова
вік: 64
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Онук не міг заснути і рахував постріли»

Вона живе в селі Гранітне. В 2015 році двічі знаходилася в епіцентрі обстрілів.
Першого разу врятувалась сама, вдруге врятувала ще й свою сусідку.

"Тепер мені всі телефонують і кажуть: «Асю, ти пам'ятаєш, ось ти говорила, що війни не буде». Я кажу: «Ну, я помилялася».

Я з Узбекистану. Вийшла заміж сюди 38 років тому й живу досі ось у цьому будинку.

Село в нас було виняткове, багате. Люди добрі. А ось по війні – розруха, люди всі повиїжджали, а ми сидимо. Пів села залишилося чи ні, не знаю.

 Ми їздили електричкою. Був 2014 рік. Початок. Їдемо ми в Донецьк, і всім страшно. Я кажу: «Та чого ви боїтеся? XXI століття, центр Європи. Яка може бути війна?».

І ось тепер мені всі телефонують і кажуть: «Асю, ти пам'ятаєш, ось ти говорила, що війни не буде». Я кажу: «Ну, я помилялася». 

Перше, що я відчула: я сплю, 4 година ранку, вікна відчинені – і як почало, як почало… Гул стоїть… У нас село є, туди як [почали стріляти]. Я не знаю, що це було. Або «Гради», або що… Найперше – ось це. Потім пішли і від нас, і до нас – усе було, страшно стало.

Вийшла на вулицю і відразу зателефонувала в це сусіднє село дівчатам. Сказали: «Це у нас, Асю, поки навіть говорити не можемо. У кого свині, у кого що, кого поранило, у кого машина, у кого скирта горить». Уже і скирта була – кінець серпня. Найперше це було.

У наше Гранітне [стріляли] після цього, десь наприкінці серпня. Якось цілий день… Це 5-го, напевно, вересня. Якраз Мінськ засідав. І цілий день, цілий день стріляли. Постріл – воно летить, чуємо, і падає десь, хто його знає де. Увечері мені подруга зателефонувала, каже: «Асю, заспокойся, у Мінську вирішили, що перемир'я». Тоді світло відразу згасло, у нас місяцями світла не було…

Дітей я відправила до Криму. Ну, вони теж там… Кому ми потрібні? Вони потім приїхали, теж бачили…

Був 2015 рік. Двічі мені було дуже страшно. Стріляли звідси, прямо біля нашого будинку. І мені потрібно було вийти, піти в підвал. Ніч, пів на другу ночі, хапаю одяг, думаю, у підвалі й одягнуся. Зима сніг. У коридор тільки вийшла – і воно падає ось тут. Я ж вважаю, що встигну. Вийшла й розгубилася. Не знаю, чи то сісти, то чи вийти, то чи зайти. Так і стояла. Обійшлося, але як вибухнуло, ось наприклад шматки палаючого чогось наверх злітають і потім осідають. Де на даху, де куди.

І вдруге було. У нас магазин є, пішла по хліб, пів на десяту. Туди встигла, хліб узяла. Іду назад, думаю, ось тут жінка, Галина Андріївна, щось я її вчора не бачила, зайду-но до неї. Ось її хата біля дороги.

І я тільки підійшла – почався обстріл, прямо над головою все летить.

Я встигла і її заштовхнути, і сама зайти. Усе. І пішло, посипалося всюди. Виходжу, дивлюся: величезна яма – ось тут, якраз би мене «впіймало». Двічі в мене було таке. Весь час страшно, але ці два рази дуже було страшно.

Ні про що вже не думаю. Що судилося, те побачимо, аби не поранило. Уже якщо що, то з кінцем, тільки так. Поранило дуже важко, уяви: ногу відірве, руку відірве. У нас тітка померла 24 листопада. Мені телефонують, а я не можу піти. У нас іде обстріл. Я не можу піти біля неї посидіти. А вранці вже треба йти на похорон.

Тут ось Алімови живуть. Виходжу, дід плаче. Кажу: «А що сталося?». «Ось, онучку…» Стріляли. У вікно було постріл. Хто стріляв? Хто його знає. У вікно. А дівчинка була в кутку… Ходить бабуся, плаче: «Вона ось щойно тут була. І ось уже на кладовищі». Плаче бідна. Тому похорони були в один день: там тітка, тут дівчинка, онучка.

 Найбільше дітей шкода. Що вони бачать? Нещодавно теж стріляли, онук зі мною був. Каже: «Що робити?». Я кажу: «Нічого. Спи». «Як мені спати, якщо я не можу?» Каже, постріли рахує. Порахував, нарахував, не знаю скільки, коли перестали – заснув. Нещодавно це було, днів десять тому, може, менше.

Людина до всього звикає. Якось пристосовуєшся. Нагрів воду, викупався якось.

 Найгірше – вугілля немає. Чим будемо опалювати, не знаю. Найперше головне питання в нас вугілля. Світло дороге, дров узагалі немає. І вугілля немає. Я отримую 1600 гривень пенсії, 1624. Вугілля коштує 8000 гривень за тонну. Дві тонни мені треба як мінімум. Де мені їх узяти?

 Фонд Ріната Ахметова допомагає, щиро їм дякую. З 2014 року я отримую [продукти] як інвалід другої групи. Ще Червоний Хрест нам допомагає. Червоний Хрест і Фонд Ріната Ахметова. Щиро йому дякуємо. Він один. Червоний Хрест – з усього світу, а він один. Сам від себе. Він молодець. Він один у нас, хто пожалів людей і допоміг.

 Усіх шкода, ніхто не винен, що опинився в цей час ось тут. Або тут, або там. І ті люди не винні, і ми не винні.

Мрію, щоб війна скінчилася, і діти наші нормально жили, працювали, до школи щоб, не боячись, ходили, і вночі спали спокійно.

Хто не пережив цього, він не зрозуміє. Зараз більше починаєш розуміти ось ці слова. Вони в дитинстві мене дивували. Що за гасло: «Світові – мир!» Це що за гасло? Тепер воно справді актуальним виявилося. Світові мир!

Цінуєш мир, цінуєш тишу. У мене онук. Він коли в першому класі вчився, знімали їх у школі. І в нього запитали: «Що для тебе головне?». Він сказав: «Мир». Ця дитина вже знає, що мир потрібен.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій