меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Аліна Мусієнко

«Привіт, я війна, я заберу у тебе все»

переглядів: 124

Моя сім'я зараз – це я і чоловік. Чекаємо на дитину. Батьки і дідусь залишилися на території НКТ.

«Привіт, я війна, я заберу у тебе все». Здавалося б, ми [позбавлені] банальних, на перший погляд, речей – від можливості поїхати до мами у вихідні на чай з домашнім пирогом до масштабних факторів: своє житло, вже сформовані, збудовані плани на найближче майбутнє. Але так буває. Це життя. Ніхто не обіцяв, що буде легко.

Життя до війни було безтурботним. Розміреним. Я – щасливий студент. Друзі та сім'я поруч. Здавалося, все розплановано на крок вперед. Все, як у всіх.

Я пам'ятаю перший день війни. Перші відгомони я пам'ятаю ще на парі в університеті. Був кінець весни 2014 року. Наближалася сесія, яку вдалося закрити за два дні і піти на канікули. Ура! Що ще потрібно студенту? Тоді це все здавалося злим жартом. Та ну, не може бути, XXI століття. Яка війна? Ми ж живемо в цивілізації! Але ні.

Для людини, яка зброю бачила в тирі і в кіно про поганих хлопців, побачити автомобіль на центральній площі свого міста з вибитими вікнами, з яких стирчать люди з автоматами, виявилося не просто поганими новинами з екрану телевізора, а реальністю, яку, на жаль, довелося прийняти.

Потім ставало гірше. Постріли, обстріли, вибиті вікна від прильоту [снаряда] у нас в кухні. Закриття всього і вся. Постійний страх.

Чоловіка – на той момент мого хлопця, по роботі переводили в Маріуполь. Мій Донецький державний університет управління переїжджав до філії також в Маріуполь. Так склалися обставини – ми взяли все найнеобхідніше і були змушені переїхати.

Спочатку було складно. Друзі, знайомі та рідні залишилися в Донецьку. Ми були вдвох в новому місті, залишивши всі вже звичні комфортні умови. Обживались, заводили нові знайомства.

Війна змусила нас цінувати життя. Вона розділила все на до і після. Змусила стрімко подорослішати і стати більш самостійною. Не було часу на розкачку.

Під час бойових дій в Донецьку було пошкодження, через яке у нас і у половини міста тиждень не було води, світла та опалення. Була зима. Задоволення так собі.

Зараз я відчуваю обмеження у свободі пересування. Наприклад, я не була вдома в Донецьку більше двох років. Рідних не бачила з 2019 року. Це важко. Благо, є нові технології, вайбер і відеозв'язок. Хоч якийсь ефект присутності.

Зараз я відчуваю себе в безпеці. Стабільна робота, впевненість і підтримка від людини поруч і сім'ї. Можливість жити зараз, не відкладати задумане в довгий ящик. Реалізовувати свої цілі.

Найважливіше – сім'я. Немає нічого ціннішого за здоров'я і благополуччя твоїх близьких. Коли вдома тебе чекають. І завжди є той, хто на іншому кінці дроту радий тебе чути.

Жити потрібно зараз. Сьогодні. Проживати кожен момент. Вміти насолоджуватися. Важливо не місце, де ти знаходишся, а що ти робиш.

Цінувати те, що у тебе є, але завжди прагнути більшого. Як то кажуть, бути кращою версією себе.

Донецьк 2014 Текст Історії мирних молодь 2014 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення перший день війни обстріли Донецька розлука з близькими
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій