меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 292
Світлана Потіна
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Про війну не дають забути шрами на голові сина»

В Авдіївці 10-річний син Влад потрапив під обстріл і дістав осколкове поранення в голову. Дев'ять днів був у комі, вижив лише дивом, але не міг ворушити рукою та ногою. Два роки реабілітації поступово відновили дисфункцію рухового апарату. У лікуванні та реабілітації Владика Фонд надав велику допомогу.

Лікарі говорили, що це просто чудо з чудес! Відновлюватися такими темпами після такого поранення – це неймовірно.

Наша невелика сім'я утворилася 19 жовтня 2003 року. 18 листопада 2005 року вона стала повноцінною – у нас народився синочок Владик. Чоловік працював, я займалася вихованням сина. Відвідували дитсадок, пізніше пішли до школи, займалися танцями, англійською мовою, футболом, карате.

Ми з невеликого містечка Авдіївки Донецької області. Місто дуже затишне, усе в ньому було: і дитячі майданчики, і дитячі гуртки. Багато гарних місць за містом, куди ми часто могли виїхати на відпочинок, озеро, у якому купалися у спекотні літні дні. Жили не тужили, але так тривало неповних дев'ять років.

Наше щасливе життя закінчилося

Нічого не віщувало біди, але влітку 2014 року в нашому місті поселилися війна, яка принесла багато руйнувань і забрала багато людських життів ні в чому не винних людей.

Щасливе наше життя закінчилося, багато разів ми змушені були ховатися в під'їздах, підвалах. Жили в постійному страху, то щось полетіло, то щось прилетіло.

Спочатку люди не розуміли, що і звідки летить, але незабаром звикли навіть діти – нікуди було діватися.

Наше місто виживало завдяки одному лише підприємству

Багато людей виїжджали, але багато хто і залишався, бо не було ні місць, куди можна було виїхати, ні коштів. Люди виживали й виживають до сьогодні, як можуть. Адже багато хто працював у інших містах: Донецьку, Ясинуватій, Макіївці. Але з приходом війни все змінилося.

В Авдіївці залишилося одне підприємство, яке дає людям роботу, а отже, і зарплату, світло, опалення, воду – це АКЗХ [Авдіївський коксохімічний завод]. Завод дуже багато разів наражався на обстріл, але завдяки працівникам підприємства відновлювався. У таких важких умовах (постійні вибухи, відсутність води, електрики, опалення) особливо на початку 2015 року виживали й ми.

Син дістав осколкове поранення голови

26 січня 2015 року прийшло дуже страшне горе. Наш син Влад був важко поранений – дістав осколкове поранення голови. Це було дуже страшно.

У ті дні особливо сильно бомбили наше місто. Наш будинок також неодноразово наражався на обстріл. Того страшного дня Влад був у бабусі, матері чоловіка. У неї будинок розташований у спокійнішому районі, як ми вважали до того злощасного дня.

Вони стояли біля під'їзду, коли поруч раптово розірвався снаряд. Влада відразу відвели до нашої місцевої лікарні, яка також постійно наражалася на обстріл. Там рентген показав, що у нього в голові залишився осколок.

На волосинці від смерті

Наш син був на волосинці від смерті – він уже впав у кому. Лікар викликав терміново військових, які нас доставили в близько розташоване місто Димитров, бо в нашій лікарні не було ні води, ні світла, ні фахівців, ні необхідного обладнання для проведення операції.

У Димитрові Влада прооперували військові лікарі, яким ми будемо дякувати все наше життя. Адже вони, по суті, врятували синові життя.

З Димитрова нас відправили на реанімобілі до Дніпропетровська, у дитячу обласну лікарню для надання подальшої допомоги.

Дев'ять днів, як у тумані

Дев'ять днів Владик був у комі. Жоден лікар не ставив жодних прогнозів, бо поранення дуже важке (порушено понад 60% мозку).

Усі ці дні ми з чоловіком прожили, як у тумані. Житла немає, знайомих у чужому місті немає, грошей небагато, а Владу щохвилини потрібне було дороге лікування (антибіотики, харчування, кров і багато іншого).  Ми були в повному розпачі.

Але, слава Богу, з нами зв'язався Фонд Ріната Ахметова. Завдяки йому і його працівникам Влад нічого не потребував, усе необхідне доставили максимально швидко.

Через дев'ять днів Влад вийшов з коми – і з реанімації його перевели до нейрохірургічного відділення. Стан усе ще був важкий, він не ворушився, не розмовляв, праві ручка та ніжка взагалі не працювали. Ми були в розпачі: що робити далі? Адже лікарі сказали, що треба чекати, можливо, щось зміниться, а можливо, і ні.

Справжнє диво

Незабаром Влад почав повертатися до тями, усміхатися, ворушитися, реагувати на все навколо. Ми почали все вчити спочатку: говорити, читати, рахувати, ходити, сидіти…

Лікарі говорили, що це просто чудо з чудес! Відновлюватися такими темпами після такого поранення – це неймовірно.

Через два місяці нас виписали з лікарні, і ми переїхали на орендовану квартиру. Додому повертатися не можна – війна тривала.

Допомога від Фонду

Весь цей час нам допомагав і зараз далі допомагає Фонд Ріната Ахметова. Щиро йому дякуємо.

У березні 2016-го нас запросили до Києва, де ми побували в зоопарку, музеї «Експериментаніум», відвідали Києво-Печерську лавру та багато святих місць. Владу подарували футбольний м'яч і форму команди «Шахтар», від яких він прийшов у невимовний захват. Влад, та й ми разом з ним, отримали купу позитивних емоцій, вражень, які запам'ятаються надовго або назавжди.

У червні 2016 року Фонд зробив нам ще один подарунок – відправив на реабілітацію, на берег Азовського моря, у санаторій «Арктика» в Бердянську.

Ми немов потрапили в казку

Ми із сином потрапили в казку. Прекрасні умови, з вікна вид на море, природа шикарна, процедури, необхідні для реабілітації Влада. Ми із сім'єю часто їздили на море в мирний час, але з таким комфортом – ніколи. 21 день відпочинку пролетів, як один. Ми ні секунди, ні хвилини не втрачали даремно. Екскурсії, прогулянки, розваги, атракціони. Усе було просто супер!

Влад товариський хлопчик, і, слава Богу, мовлення після травми відновлюється нормально. Після поранення він не міг розмовляти, не просто не міг, а не знав слів, не знав, що вони означають (по-науковому у нього була афазія – розуміє, а сказати не може). Відразу це було страшно, але ми багато займалися і все налагоджується.

«Мамо, мені потрібно багато купатися, щоб розробити руку та ногу»

Він завів собі в санаторії багато друзів, з якими проводив багато вільного від процедур часу. Найбільше йому подобалося купання в морі. Він міг годинами сидіти, плескатися у воді. Я переживала, щоб не захворів. А він говорив: «Мамо, мені потрібно багато купатися, адже вода добре розробляє мою руку та ногу». Ну, що можна було сказати у відповідь? Адже він мав рацію!

І все це, звичайно, завдяки Фонду. Ми невідомо, коли самі змогли б так відпочити. Адже в нас у родині працює один тато. Потрібно якось виживати, оренда квартири дуже дорога, харчування також. Я не працюю – для догляду за Владом (він сам однією рукою не може одягнутися, взутися).

Узимку 2016 року Фонд придбав нам дорогі спортивні снаряди для Влада: орбітрек, шведську стінку, диск здоров'я, обруч, м'яч, гантелі. З їх допомогою реабілітація проходить швидше.

Уже трохи працює права рука – м'язи стали міцнішими, може брати великі предмети: книгу, стільчик, скласти речі.

В 2017-м нам знову зателефонували з Фонду Ріната Ахметова. Запропонували поїхати до санаторію. Влад вибрав Запоріжжя, адже там знаходиться знаменитий на весь світ острів Хортиця.

У червні 2017 року ми поїхали в санаторій «Великий Луг» у Запоріжжі. Там Влад відразу трохи засмутився: у річці біля санаторію купатися було не можна, дітей практично не було. «Одні бабусі й дідусі», – говорив. Але потім освоївся. Там прекрасна природа, сосновий ліс, свіже повітря, багато собак (він дуже любить тварин). З численних призначених йому процедур улюбленими були плавання (водна акробатика) і масаж.

Перед від'їздом син зміг взяти виделку правою рукою!

 І коли ми вже їхали, за останніми обідом він узяв у праву ручку виделку, почав їсти правою рукою! Моїм емоціям не було меж. Адже це величезний прогрес!

Ми думали, що рука ніколи повноцінно не відновиться, але виявляється, усе можливо, потрібно тільки продовжувати розробляти й розробляти.

Ми у вихідні їздили в місто на екскурсії, плавали на катері навколо Хортиці, ходили в парки, виїжджали на природу, часто зустрічалися із сім'єю хрещеної Влада. Вони теж з Авдіївки, але живуть зараз у Запоріжжі.

Загалом, відпочинок вдався на славу.

Життя триває

Зараз наша сім'я живе хоч і далеко від дому, але що поробиш, життя триває. Будемо сподіватися, що війна коли-небудь закінчиться, і ми повернемося до рідного міста, до рідного дому.

А поки Влад успішно ходить у Дніпропетровську школу, у шостий клас. Це також наш великий прогрес. У 2015-му за один рік він надолужив свій третій клас, вивчив курс четвертого класу. У 2016 році добре закінчив п'ятий клас, а зараз шостий. Він займається поки на індивідуальному навчанні, бо важко зосереджуватися й писати швидко поки не виходить, адже він заново вчився писати лівою рукою, а раніше був правша.

Але нічого, треба сподіватися на краще, докладати зусиль і не занепадати духом.

Про війну нагадують шрами на голові Влада

Зараз про те, що трапилося, нагадують лише шрами на голові Влада (йому вставили титанові пластини, щоб закрити дефекти черепа – осколки роздрібнили кістки черепа праворуч вище чола та зліва на потилиці) і несильна кульгавість правої ніжки, руки. До речі, пластини нам також придбав Фонд.

Ми висловлюємо величезну подяку Рінату Леонідовичу, працівникам Фонду за допомогу, яку вони надали й надають нашій родині. Адже він допомагає і рятує життя багатьох діточок, літніх людей Донбасу. Низький уклін і довгих років процвітання.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій