«Я накрилася ковдрою і довго-довго лежала, поки не припинили бомбити»

Ми приїхали в 1952 році сюди. Тут жили мої бабуся та дідусь. Чоловік помер десять років тому. Син шість років тому в 43 роки теж помер. Залишилася я одна. Старший син у Києві, але він рідко приїжджає. Я працювала в закладах громадського харчування. Важко, звичайно, стало. Тим більше, що залишилася одна.

До війни легше було. Був чоловік, діти, сім’я разом була. А зараз одна в чотирьох стінах сиджу. Є телевізор – ось і все моє життя. Навіть передати не можу. Як це важко одній залишитися. Добре, що тут є добрі сусіди.

Бомбили, звичайно, дуже. Я сиділа в будинку, побігла в коридор, де вікон немає. Накрилася ковдрою і довго-довго лежала, поки все не припинилося. Згадувати навіть не хочеться. Я весь час тут була і нікуди не їздила.

У моєї куми поряд підвал добрий був. Починалося – і бігом туди збиралися дві-три сім’ї. І я бігом туди, і моя сусідка теж. Ми зносили стільці, там була свічка. Сиділи, пили чай. Бомбили і вночі. Дуже важко було.