«Я сильно плакала, причитала і молилася»

Людмила Анатоліївна з міста Золоте до останнього надіялася, що за її вікнами – не війна, а якесь непорозуміння, яке незабаром закінчиться. Але обстріли та загибель мирних мешканців, у тому числі і дітей, не залишила сумнівів – це війна.

Пам’ятаємо, як у 2014-му я була на дачі, і пропав зв'язок. Чоловік мав повертатися з роботи і він говорить (ще ми встигли порозмовляти, потім треба було знайти саму найвищу точку в нашому селищі, щоб поговорити хоча б три хвилини), що залишається там, бо щось робиться незрозуміле, напевно, початок війни.

Потім він додому йшов пішки, бо чомусь не стали ходити маршрутки. Ми йшли пішки вже ввечері і для мене це було дуже жахливо, коли ми бачили, як їдуть машини з Первомайська в сторону Сєверодонецька і на них написано «Діти»… Мурахи такі по шкірі. Я не зрозуміла, що робиться. Думаю, що якщо дітей вже вивозять, то це вже який жах. Почала плакати і коли ми вже дійшли додому – пропало світло.

Місто Золоте – місто таке розкидане, і ми знаходимось на лінії розмежування. Ми живемо на другому поверсі, і у нас вікна виходять на місто Первомайськ. Нам з вікна видно було, як відбуваються ці військові події. Летить літак, ми його бачимо. Летить прямо над дахом - і через декілька хвилин летять снаряди на Первомайськ. По околицях міста, якщо вночі були обстріли – це такі вибухи сильні, коли дрижать вікна і все на світі.

Але я нікуди ніколи не тікала, завжди залишалася вдома. Сяду поплачу, а потім документи, «чергова» сумочка. У 2014 році був обстріл, сім градівських снарядів прилетіло прямо до нас, недалечко біля нашого будинку. І чоловік встигнув крикнути: «Лягай!». Це був армагедон. Я сама така позитивна людина, завжди заспокоювала, а тут я просто сильно плакала, причитала і молилася. Таке бачила, таке пережили!..

Тільки починалися постріли - такий жах виникав, така жаль за тим мирним життям! Коли бачиш, коли дітки або люди похилого віку сидять тут і тільки починається – зрозуміло, що це не грім, не блискавка, що це вже бій іде.

Почали відрізняти вже чим стріляють. Дуже жаль було дітей, які як горобці розбігалися і швидко забігали в під’їзди.

Кожного дня ми обговорювали, що там сталося, де стріляли, хто загинув, всі живі. Пройшла подія і така значима в моєму житті була – гинули хлопці і люди. Саме страшне для мене було, тому що я сама мама і бабуся, і вчителька, чуємо новину – загинула дитина. Хлопчик з дідусем йшов збирати цибулю на полі і влучив снаряд. Мене дуже вразила перша смерть дитини. Дуже тяжкий був момент, найстрашніший.

Ми сиділи по два тижні без води, світла, без зв’язку. Я казала в родині, що дуже боюся, щоб діти мої і ми всі, щоб не було голоду, холоду, безгрошів’я. Це лякало. Щоб домівка залишилася цілою. Такі були страхи щодо побуту. Страх – такий людський фактор. Я дуже переживала за школу і за дітей. Бігла, щоб рятувати, якось допомогти, розрядити там дітей.

Зараз у нас тут дуже багато техніки. Кожного вечора майже ми чуємо, як реально стріляють, бої, з важкої артилерії луплять тут недалечко. Ми знову останні два місяці уже себе не відчуваємо так. Вже знову почали ці страхи з’являтися. Щоб врятуватися від них ми всі в роботі… Страшнувато зараз стало знову.