Мар'яна Єрмолова

«Я дуже сильно нервувалась, не могла ні їсти, ні спати»

Військові дії змусили сім'ю Мар'яни виїхати з Луганська до Києва. Їй довелося зазнати нескінченний страх за долю близьких і покинути місто у стані стресу. У Києві починала все з нуля і навіть трохи розчарувалася в людях.

Війна – це страх, не побажаю і ворогові. Руйнування всього режиму твого колишнього життя. Створення нового життя по цеглинці, заново. Розставання з рідними людьми. Неможливість в будь-який момент зірватися і приїхати до улюблених людей, побачити їх, обійняти. Для мене це велике нещастя і випробування.

Весь жах почався приблизно у квітні 2014 року, коли захопили будівлю СБУ в Луганську і почалися нескінченні вибухи, стрілянина. Ми жили недалеко від аеропорту. Коли там почалися бойові дії, вдома неможливо було перебувати. У нас було відчуття незахищеності, абсолютної невпевненості у своїй безпеці і часом неможливо було навіть заснути від страху.

Найбільший жах почався в квітні-травні 2014 року, коли всі засіли по домівках і було страшно виходити. Я зрозуміла, що дороги назад немає, ми пройшли точку неповернення, вже як раніше не буде. Ми всі слухали новини, було страшно, охоплювало почуття якоїсь невизначеності перед майбутнім.

Ще важливий момент: нам не вірилося, що таке охопить Донбас. Було дуже боляче від цього. Я все зараз згадую деякі моменти, думала, що змогла їх пережити, а виявляється, мені складно говорити про це, тому що дуже добре пам'ятаю переживання своїх рідних і близьких. Ми всі сиділи і чекали, сподівалися на краще, але кращого не сталося.

Дуже добре пам'ятаю, як на початку червня я вирішила зустрітися з мамою в центрі і прогулятися. На той момент якось все затихло, виникла ілюзія безпеки, і ми вирішили зустрітися. Як тільки ми побачилися, то почули якісь вибухи або постріли, які ніби були недалеко від нас. Ми підняли очі, а над нами летять три-чотири військові літаки дуже низько. Ми і хвилини разом не провели, не погуляли, а відразу помчали додому, в безпечне місце.

Був шалений страх не стільки за себе, скільки за своїх рідних. Вся наша сім'я жила в різних куточках міста, і всюди виникали військові дії. Страшно було спати, стільки нервувалась за день, що не могла заснути, відчувала гостру небезпеку, невизначеність, що буде далі.

Мені довелося виїхати з міста, а мама залишилася. Було захоплення військової частини, будинок мами знаходився неподалік. Я не хочу згадувати, яке хвилювання я відчувала, знаючи, що моя мама так близько до військових дій. Я дуже сильно нервувалась, не могла ні їсти, ні спати.

Військові дії підштовхнули нас виїхати з Луганська і переїхати в більш безпечне місто, де є основи для розвитку, робота, покращена якість життя. Ми переїхали до Києва. Якби не війна, ми б навряд чи наважилися, тому що, коли жили в Луганську, все було комфортно, рідні люди поруч. Ми були в цьому комфорті і не прагнули до будь-яких змін. Війна буквально змусила нас покинути Луганськ.

Добре пам'ятаю, що ми різко зібралися. Це був кінець червня 2014 року. Чоловік сказав: «Все, вистачить, пора їхати». Я дуже сильно нервувалась останнім часом. Спочатку ми поїхали в іншу країну. На кожних блокпостах постійно зупинялися, нас обшукували, підходили люди зі зброєю. Це був стрес для мене. Потім ми добралися до Києва.

Я не була в своєму місті з 2014 року і не планую туди повертатися, хоча дуже любила Луганськ, там пройшло моє дитинство, я там виросла, там були мої рідні люди, які теж переїхали до мене сюди. Залишилися там тільки батьки мого чоловіка. Я дуже сподіваюся, що незабаром вони теж звідти поїдуть. Я не хотіла б більше жити там, здається, це вже не моє місто.

Ми переїхали до Києав, щоб стати тут на ноги, відтворити звичний рівень життя. Уявіть, ви приїжджаєте і вам треба заново побудувати своє життя, з нуля. Добре, якщо це молоді люди, які ще не встигли нічого свого створити. А дорослі, припустимо моя бабуся, яка приїжджає в місто, де немає нічого, і заново потрібно створювати затишок в домі і нові соціальні зв'язки. Це дуже складно, величезний стрес. Думаю, це було у всіх переселенців.

Коли ми приїхали до Києва, то зіткнулися з деякими складнощами, я навіть трохи розчарувалася в людях. Коли ми почали шукати квартиру для довгострокової оренди, виявилося, що не всі орендодавці можуть здати свою квартиру переселенцям. Нібито вони не довіряють. Орендодавці просили оплату на пів року вперед, абсолютно не розуміючи, що таке для переселенців оплатити відразу пів року, коли ти приїхав з валізою літніх речей, а зараз осінь...

Я думаю, що кожен переселенець вже не буде відчувати себе повністю в безпеці.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/