"Я навіть не здогадувався, що наша розлука буде настільки довгою"

Марандюк Денис Геннадійович, 15 років, 9-Б клас, Софіївсько-Борщагівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лопаткіна Оксана Богданівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Тільки зараз я усвідомив, що до війни, я жив спокійним та безтурботним життям, в колі своєї родини. Я про щось мріяв, щось планував, обдумував варіанти вступу до ВУЗів після дев’ятого класу. Всі мої думки і дії були зосереджені навколо навчання, для мого щасливого майбутнього. Але моє життя розділилося в один момент на «до» і «після»…

Вранці 24 лютого нас з братом розбудили батьки. Я не розумів, що відбувається. Знервована мама сказала, що потрібно терміново збирати речі, бо почалася війна. Тато в цей час уже стояв в коридорі з зібраним рюкзаком. Він з нами прощався і ми не розуміли, коли ми побачимось, і чи побачимося взагалі… Перед тим як зачинити двері, він мене міцно обійняв та сказав, що сильно любить і, оскільки я тепер найстарший чоловік в сім’ї, я маю піклуватися про маму і брата. Я навіть не здогадувався, що наша розлука буде настільки довгою. Я розумів, що він військовий, має захищати Україну, але відпускати його не хотілося, бо було страшно й не зрозуміло, що робити.

Через неймовірні затори, йому вдалось приїхати до нас ближче до вечора. Ми увесь час читали та слухали жахливі новини, зовсім не розуміли, куди нам їхати. Всі авто стояли в заторах, бо всі намагалися втекти. Більше 8 годин ми їхали 100км. Серце завмирало, коли ми бачили військову техніку, яка прямувала нам назустріч та літаки, які низько пролітали над автомобілем. Ми не розуміли чи це наші військові, чи ворожі. Ми поїхали до дядька, щоб забрати його сім’ю та вирішити куди їхати далі.

Приїхавши пізно вночі до них, ми трохи перепочили і зрозуміли, що треба їхати далі, бо ворожі танки вже прорвали лінію оборони і в цьому населеному пункті було небезпечно. Більше 12 годин ми знову провели в дорозі, доки не знайшли прихисток. Облаштуватися в старому будинку, в якому ніхто не жив більше 8 років, було дуже складно. Було відсутнє опалення, відключений газ, вода в сусідській криниці та неймовірний лютневий холод не давали розслабитися. Ту ніч ми спали одягнені, боялися розкладати свої речі і прислухалися до кожного звуку. Ми увесь час читали новини та, найголовніше, очікували звістки від тата. Дякувати Богові, нам пощастило з небайдужими сусідами, які допомогли вирішити багато побутових проблем. За весь час нашого перебування, вони стали нам як рідні. Ми їм дуже вдячні. Вирішивши проблему з інтернетом, всі продовжили дистанційно навчатися, а мама працювала й намагалася зробити щось корисне для військових.

Більше шести місяців ми провели в тому маленькому селі. І зрозуміли, що готові розпочати нове життя на новому місці, але в повній сім’ї, в мирі і спокої. Головне, що ми залишилися живі та здорові. Я радів як маленька дитина, коли повернувся до себе додому. Про ті жахіття нагадували понівечені сусідські будинки. Я боюсь подумати про те, що ситуація може змінитися і знову доведеться покидати свою рідну домівку.

Та я розумію, що найголовніше в житті – це здоров’я, мир та любов. І мрію я зараз лише про одне: щоб якомога скоріше закінчилася війна, тато повернувся додому і ми всі відчули тепло сімейного затишку.