Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Катерина Віталіївна Юськова

«Я думала, що жива звідти не вийду»

переглядів: 517

36-річна мешканка Донбасу на початку війни жила із сім'єю у Щасті. Коли місто почали обстрілювати, подружжя вирішило відвезти дітей до батьків, але і там їх наздогнали бомбардування. Катерина каже: раніше життя було спокійне та розмірене, а фінансів на все вистачало. Зараз молодій сім'ї доводиться робити вибір — зустрітися з друзями, або закупити дрова, щоб узимку бути в теплі.

Я народилася і виросла у Нижньотеплому селі. Заміж вийшла у Щастя. У нас двоє діток – дівчинка та хлопчик. Дочці 15 виповниться у листопаді, а синочку – 9. Він – інвалід дитинства.

Першого дня війни ми були в Щасті. Донька ходила до другого класу, ми з меншим відвели її до школи, сходили на ринок і повернулися додому. Він заснув на кухні, а я готувала, коли почали гриміти вибухи. Чоловік із сином залишився, а я за донькою побігла і думала, хоч би добігти живими. А коли ми намагалися поїхати до батьків у Нижньотепле, нас не випускали. Щиро сказати, я думала, що жива звідти не вийду.

У результаті ми перебралися до батьків у Нижньотепле. Тут у під'їзді є бомбосховище і можна було сховатися. Але тут почали стріляти. Будинок, у якому ми жили з батьками та дітьми, обстріляли. Батько не зміг пережити це, у нього серце не витримало, і 29 грудня 2014 року він помер. Мама на два роки більше прожила, теж дуже хворіла та переживала. Так ми залишилися жити у Нижньотеплому, тут я працюю, і чоловік влаштувався.

У Щастя повертатися не плануємо. Донька старша дуже боїться, досі не хоче повертатися.

З минулого життя найчастіше я згадую батьків та дитинство. Як ходили на дачу, друзів було багато, не було проблем. До війни я вже мала дитину, але не було таких проблем, не доводилося думати, де дістати дрова, чим заплатити за комунальні, за що годувати дітей. Можна було вийти та ввечері піти погуляти, не страшно було. А зараз страшнувато трошки. Завжди хвилююся, раптом діти підуть у школу, і не дай Боже, відновлять стрілянину.

До війни у ​​нас все було стабільним. Ми могли взяти споживчий кредит та спокійно його виплачувати. Коли народилася дитина і заробляв лише чоловік, рятувала гуманітарна допомога, бо ми жили від зарплати до зарплати і не встигали нічого відкладати. Наразі працюємо вдвох, але чоловік зламав ключицю, і довелося аванс на роботі взяти за три місяці, щоб зробити операцію.

Ми з чоловіком, можна сказати, про себе взагалі забули, навіть із друзями не зустрічаємось. Все йде на дітей, комуналку та опалення, щоб не замерзнути взимку.

Я досі сподіваюся, що колись закінчиться війна. Тому що навіть зараз, коли немає обстрілу, страшно купувати дитині військову машину. Син, звичайно, у захваті від них, а донька, коли бачить таку техніку на вулиці, намагається за мене сховатись, щоб її не бачили та не чули. Вона боїться, навіть салютів. Не знаю, як і куди вона поступатиме після школи. Тому сподіваємось, що це все закінчиться.

А бажання найпростіше — з'їздити з дітьми на море, я була там ще до заміжжя, а чоловік і діти не бували. Все, більше мені нічого не треба просто побути з сім'єю.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Щастя 2014 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти 2014 переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я харчування дітей робота
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій