«Я допомагаю людям, це хоч і трошки, але наближає нас до перемоги»

Лежньова Марія, 14 років, учениця 9-а класу КЗО «СЗШ № 5» ДМР, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Семененко Ірина Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого – день, коли все завмерло. Я прокинулася не від того, що мама кликала мене снідати, не від того, що задзвонив будильник, а від вибухів та слів батьків, які я запам’ятала надовго: «Війна почалась».

Чесно кажучи, початок війни я усвідомила не відразу. Перший місяць мені здавалося, що це все закінчиться дуже швидко і все буде як раніше, але пройшло вже понад сім місяців війни, і я зрозуміла, що так, як було раніше, більше не буде. Вибухи біля мого будинку, страх, відчуття невідомості, паніка…Єдиний час, коли я почувала себе спокійно – тоді, коли не було повітряних тривог. В цей час я зрозуміла, що більше так не можу, не можу просто сидіти і дивитись, що відбувається в моїй країні.

під дахом якого зібралися люди, об’єднані однією метою – бути корисними своїй країні. Там я побачила зовсім інший світ – одні люди буквально бігли з-під обстрілів, інші залишалися більш-менш спокійними і не піддавались паніці. Вони дякували нам навіть за склянку води, посміхались і обіймали нас, розуміючи, що нічого вже не змінити, треба тільки продовжувати жити. Ці люди дали мені стимул – ні в якому разі не здаватись. Якщо вони, навіть за таких жахливих обставин, знаходили в собі сили продовжувати жити, то і я зможу.

В центр приїжджали люди, які рятували не тільки своє життя, а і життя своїх домашніх улюбленців. У нас тимчасово перебували кішки, собаки, папуги, морські свинки, і навіть хом’яки. Ми з іншими волонтерами піклувалися про них, годували, а інколи, коли власники були не в змозі їх забрати, шукали тваринкам нові домівки.

Зараз я розумію, що волонтерство було єдиним, що заспокоювало мене і батьків. Я думала: «Я допомагаю людям, це хоч і трошки, але наближає нас до перемоги».

За весь час роботи волонтером найбільше всього мене приголомшила ситуація, яка трапилася, коли я була на чергуванні в дитячій кімнаті (це місце, де ми з діточками грали, малювали, читали їм казки, і просто намагалися відволікти їх від тяжких думок). Того дня я була дуже втомлена, тому що відразу після уроків поїхала на чергування. Я, сама того не розуміючи, вголос сказала, що дуже хочу додому. В той самий момент одна з дівчат підняла на мене свої оченята і сказала: «А в мене більше немає дому». Ця ситуація мала дуже сильний вплив на мене. Я довго думала над словами дівчинки і зрозуміла, що ми повинні цінувати кожну мить свого життя, бо все, що ми так любимо, може зникнути в один момент.

На мою думку, в сучасному світі люди більшості країн бажають миру, але, на жаль, не всі. Наразі для мене Мир – це спокій. Це любов. Це час, коли люди безкорисливо допомагають один одному. Це гармонія і повага. Мир - це безпечне і збалансоване суспільство, в якому немає місця для страху та агресії.