«Війна вже триває багато років, ще трішки – і десятиліття»

Соколенко Єлизавета, 14 років,

Краснопільська ЗОШ І-ІІІ ступенів, с.Первомайське

Есе «День, коли для мене почалася війна»

Війна приємна тільки тим, хто не знав її.

Вегецій

Як гарно жити у мирній країні, де сіються та збираються хліба, де можна спокійно бачитися зі своїми рідними та друзями, де ти впевнений у своєму світлому та безпечному майбутньому, де людина може безперешкодно побувати у різних куточках своєї країни.

На превеликий жаль, в моїй Батьківщині все не зовсім так. Вже кілька років східну її частину душить війна, і її одголосок болем проноситься через усю Україну.

Коли це сталося і як, точно не пам'ятаю. Була я тоді ще маленькою дівчинкою і за плечима був лише перший рік шкільного життя. Було літо і такі жадані літні канікули.

Мама завжди була привітна до неї і радо приймала її у нас. Особливо нам подобалося смакувати теплі, духмяні мамині пиріжки. Ми гралися ляльками, вона розповідала мені цікаві шкільні історії зі свого життя і часто говорила про те, як гарно у неї вдома і в якому чудовому місті  вона живе.

На мої питання про те, коли вона збирається туди повернутися, вона не мала відповіді, та як довго вони житимуть тут також не знала.

І ось одного дня по обіді, ми, як завжди, гралися разом. В небі щось загриміло, здається, збирався дощ. Гуркіт грому був ще далеко, але моя подруга не на жарт злякалася і з тривогою дивилася в бік, де щойно почула такий страшний для неї звук. Вмить весела дівчинка стала по-дорослому серйозною. Вона подумала, що десь вибухнув снаряд.

Війна... Я чула про це у школі, і знала, що це погано. Знала, що там гинуть люди, і солдати не повертаються додому. Я була ще маленькою, і мені так хотілося, щоб мій тато був завжди поруч зі мною. Скільки ж було запитань до мами з татком в той день! Батьки заспокоювали, говорили, що нічого страшного не станеться.

Той день я назавжди запам'ятаю, він закарбувався в моїй пам'яті. На щастя, ми не знали обстрілів. Але я не раз бачила, як здригалися не тільки діти, а й дорослі, які приїхали до нас, від найменшого гуркоту. Той, хто пережив хоча б один обстріл, ніколи цього не забуде.

Зараз я вже майже доросла і тепер усвідомлюю, наскільки війна змінила долі багатьох людей, цілого регіону і країни в цілому. Вона вже триває багато років, ще трішки – і десятиліття. Ви тільки вдумайтесь!

Скільки людей постраждало від цього горя, а скільки наших громадян чекали, коли настане мир, але так і не дочекалися. Тисячі калік залишає після себе війна, вони кожного дня згадують найстрашніші моменти свого життя, переживаючи це знову і знову. Величезна кількість домівок, де колись вирувало життя, знищенні вщент.

До цього ніколи не звикнеш та не будеш ставитися спокійно. Це болить, і хочеться, щоб вже нарешті припинилося. Хочемо миру! Ми всі тепер знаємо його ціну - це тисячі скалічених та загиблих громадян нашої країни і мільйони тих, що їх оплакують.

Мир – це найголовніше для людини. Мир – це здоров'я нації. Я бажаю нашій Батьківщині швидше одужати, та стати такою ж квітучою, як раніше. Я дуже прошу дорослих посприяти цьому одужанню. Загоїти нарешті цю болючу рану нашого сьогодення.

Щоб ми могли пересуватися вільно своєю країною, здобувати освіту, побачитися нарешті з тими, кого давно не бачили та не обіймали, щоб не гинули люди. І щоб просто жити. Хочу, щоб і надалі колосилися наші золоті поля соняшника та пшениці, а над нами завжди було мирне блакитне небо!