«У мене на руках були батьки по 90 років. Куди переїжджати? »

«Перші місяці війни найважчі, а потім звикли», - каже житель Ясинуватої Сергій. Він залишався в місті через хворих батьків, дбав про них у важких військових умовах.

Війна для мене - це велика неприємність, велике горе. Ще були живі батьки, їм по 90 років було. Самі розумієте, як це сприймається, коли люди в такому віці, ледве ходять, болячки, і навколо починаються обстріли.

27 серпня розпочався у нас обстріл - ми потрапили під перехресний вогонь. Авдіївку розбило. Вибухи почалися о пів на п'яту ранку. Ми спочатку не зрозуміли, що це таке. Але потім вже побачили, що це не чийсь жарт, а обстріл і зрозуміли, що починається щось.

Військові дії я не бачив своїми очима, але під обстріл потрапляв. Сидиш в квартирі, бомбосховищ-то немає. Люди ховалися по підвалах, по погребах в приватному секторі.

Досі десь чимось грюкне-стукне – вже турбуєшся. А раптом щось почалося? Тому що, коли обстріл, весь будинок тремтить, скло тремтить, відчуття неприємні.

Перші дні війни – найважчі, а далі за ситуацією вийшло. Після обстрілів у нас не було газу, води, світла. Все це лягло на наші плечі, все треба було діставати, за водою до колодязя ходити.

На жаль, забути це вже не можна, воно відбилося в пам'яті. Найважчий спогад – початок війни та наступні півтора-два місяці, коли не можна було просто вийти в магазин, бо магазини всі зачинені, а йти треба. І готувати їсти на вулиці, бо немає ні світла, ні газу. На багатті готували. Обстріл несподівано розпочинався. Потім, уже згодом звикли до цієї справи, але як тільки бабахне – одразу схоплюєшся і біжиш ховатися.

Нікуди я не переїжджав, бо в мене на руках були батьки по 90 років із хворими ногами, з тиском. Куди переїжджати?

Я не кажу за 5-10 кілометрів, а взагалі, поїхати за 30, за 40, за 50 кілометрів, десь помандрувати, по Україні хоча б. Я думаю, що люди кругом однакові і думають так само, як і я. Їм не потрібна ця війна.