«У кожної людини є своя "маленька Батьківщина"»

Ігнатов Ілля, 14 років,

Бердянський муніципальний ліцей

Есе "Один день"

У кожної людини є своя «маленька Батьківщина» – місце, де вона народилася; місце, де пройшло її дитинство; місце, де живуть її рідні й близькі; місце, яке вона любить із самого народження; місце, яке ніколи не забути; місце, звідки не хочеться виїжджати й куди завжди прагнутиметься повернутися.

Хіба я міг уявити, що втрачу свою «маленьку Батьківщину» в одну мить, в один день? Війна... Мій світ перевернувся… З’явилася нова точка відліку… Життя поділилося на дві частини – «до» та «після»...

У яку мить почалася війна? Я не можу відповісти на це питання. Доходив до кінця мій перший у житті навчальний рік.

Ночами сон не йшов до нас, над будинком раз у раз пролітали літаки. А ми зі старшою сестрою лежали й думали, якщо раптом почнуть «бомбити», куди нам краще сховатися. Так і не придумали безпечне місце.

Пам’ятаю, до кінця не розумів, про що взагалі всі говорять. Коли одного дня не пролунав крик вчителя: «Діти, швидко лягайте на підлогу!». Перед очима й досі застигле від жаху обличчя моєї першої вчительки.

У вікні побачив людей зі зброєю в руках, які розташувалися на даху сусіднього будинку. Злякався. Через деякий час, побачив перелякані очі батьків, їм таки вдалося вивести мене зі школи. Жахливий день! Не забуду його ніколи!

Пам’ятаю, до мого дня народження залишився один день. Мені мало виповнитися сім років. Передчуття свята посилювалося від того, що побачу всіх своїх рідних, друзів, отримаю багато подарунків. Я так мріяв про конструктор «Lego», що просив усіх-усіх-усіх подарувати мені його. Але, вранці батьки сказали: «Ми їдемо на море, збирайся швидко!»

Усвідомлення того, що відбулося насправді, до мене прийшло не відразу. Перші тижні після від’їзду часто чув ночами, як плаче сестра (коли ми покидали рідний дім, вона якраз закінчила дев’ятий клас і зовсім не знала, що її чекає далі й на що сподіватися). Я не розумів, чому вона плаче. Ми ж приїхали просто на море, тут радіти треба.

Вирішив заспокоїти й поцікавитись у неї, що сталося. Сестра відповіла мені, що в нашому місті почалася війна. Я знав, що війна – це погано. «Але ж вона скоро закінчиться, і ми повернемося додому. Навіщо плакати?» – був упевнений я.

Минає восьмий рік. Мій маленький дитячий світ зник у суворій реальності життя прифронтового міста, яке прихистило мою родину. А причина тому – усього один день, той самий день, коли почалася війна.

Я часто питаю себе: «Коли настав цей день для мене?» Напевно, коли я був вимушений покинути свою «маленької Батьківщини». Життя почалося з чистого аркуша.

Нові: будинок, школа, знайомства, друзі. Звичайно, я дуже сумую за рідними краями. Кожен день згадую свій дім, близьких, друзів та свою першу вчительку. Ціную те, що маю зараз – кожну мить, кожну людину, що поруч зі мною. Вдячний рідним за те, що вони в мене є, піклуються та хвилюються.

Зараз я вже не мрію про конструктор. Моя найзаповітніша мрія, щоб настав мир у кожній родині, у кожному будинку, на моїй Батьківщині та в усьому Світі!