«Тепер кожну хвилину чекаєш чогось»

У липні 2014-го обстріляли Мар’їнку та Красногорівку. Ми вдома були, ховалися по підвалах. Наш будинок, слава Богу, цілий. [Бачили] не тільки воєнні дії, сусідів у нас повбивало. У кожного страх був. Люди всі якось згуртувалися, один одному допомагали. Звичайно, і волонтери [допомагали].

Під час бойових дій ми нікуди не виїжджали, тільки за місцем, в Курахове. Тому що ми на лінії розмежування. Нам діставалося і звідти, і звідси.

Не було води, на вогнищах їсти готували, світла не було, воду привозили або ж шукали криницю, тому що все розбите. Насосна станція розбита. Продукти можна було купити не завжди. Ділилися в кого що було, звідкись привозили. Сусіди, у кого машина, їздили скуплялися, хліб привозили.

До недавнього часу начебто було тихо, стабільно, а зараз знову щось почалося незрозуміле. Знову стріляти почали, військові навіть гинуть і мирні жителі. Дитина ось недавно загинула...

Раніше були безтурботні чи що, все налагоджено було. Не боялися нічого такого. Тепер кожну хвилину чекаєш чогось. Хто його знає, як воно почнеться, чим закінчиться? Дочка в мене в Донецьку працювала. У 2014 році я поїхала, і ось уже 2021 рік, а я її ще не бачила. Залишилася там разом зі своїми колегами. Телефонуємо одна одній, у вайбері пишемо...