Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Антоніна Василівна Скідаченко

«Стріляли так, що ми всі бігли до підвалу десятиповерхового будинку»

переглядів: 621

Антоніна Василівна разом із чоловіком виїхала з Луганська слідом за дітьми, щоб не жити під вогнем і вибухами. Тимчасова поїздка переросла в повноцінне переселення. Повертатися до Луганська вона не хоче – там життя вже не те, що було раніше.

Коли починалися всі ці події, ми нічого не розуміли. Сама війна застала мене на дачі. Люди зі зброєю тренувалися в полях і стріляли з автоматів. А в нас дача знаходиться в балці, були чутні постріли, і ми бігли звідти, щоб виїхати. Моя дача розташовується в районі Станиці Луганської, недалеко від моста. Ось тільки тоді я відчула справжні страх і занепокоєння.

Коли ми сиділи й чекали автобуса, почалися бойові дії десь у районі Металіста, у районі Ізварине, за Миколаївкою. Я побачила машину, повну білих трун, що стоять вертикально. Їх повезли в бік Миколаївки...

У Луганську стріляли так, що ми всі бігли до підвалу десятиповерхового будинку. Підвали не облаштовані були, ми сиділи там у воді. І все було дуже страшно, тому що снаряд міг влучити куди завгодно.

Стріляли так, що ми всі бігли до підвалу десятиповерхового будинку

Потім вирішили відправити молодшого сина з немовлям подалі від війни. Вони поїхали на Західну Україну. Думали, там два місяці відсидяться й повернуться. Другого сина відправляли теж дуже важко, через Трьохізбенку вони їхали на машині. І вони теж уже не повернуться. Ми їхали останнім потягом із Луганська. Зібрали дві валізи, поклали найнеобхідніше й поїхали слідом за дітьми.

Я приїжджала в 2015 році в Луганськ. Ще тоді бої були в Східному кварталі. У дворі нашого будинку, де ми з чоловіком прописані, згоріли гараж і машина, загинула жінка – голова садівничого кооперативу. Ховалася в підвалі, впала, зламала руку, вдарилася головою, і через деякий час померла. Одна була здорова та грамотна жінка.

Коли ми приїхали в Бориспіль, залишалася надія, що ми ще повернемося, і з цією надією деякий час жили. Але я думаю, що не зможу вже повернутися й жити з тими настроями людей, які там залишилися. Просто вони адаптувалися до того життя, і воно їх влаштовує. Мене таке життя вже не влаштовує.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Луганськ 2014 2015 2021 Текст Історії мирних жінки чоловіки діти 2014 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій