"З двору виїхати було неможливо – довкола лежали трупи…"

Наталія Півень із чоловіком планували виїхати з Маріуполя ще напередодні повномасштабного вторгнення. Не встигли. Подружжю з інвалідністю по зору довелося пережити всі жахи життя в обложеному Маріуполі. Виїжджали на розбитій машині, під жорстокими обстрілами…

У дорозі з'явився зв'язок, а з ним й страшна новина: їхній син – волонтер із Запоріжжя – загинув дорогою до Маріуполя. Пізніше, коли виїхали на безпечну територію, отримали новий удар – загинув їх зять, боєць полку «Азов».

Синові Наталії Володимирівни було 28 років, без батька залишилося троє дітей. Зять прожив 31 рік, його доньці лише півтора роки.

Жили ми в Маріуполі, прописані були в Запоріжжі, але оскільки донька вийшла заміж за бійця полку «Азов» (він служив у Маріуполі, їхня частина була), вони туди поїхали жити. Вона там народила дитину. Потрібна була допомога, і ми туди із чоловіком теж переїхали жити. Зняли квартиру, перевелися з роботи — ми працювали в супермаркетах і перевелися до Маріуполя. Жили в Маріуполі. Плани були купити житло, ну, так ми потрапили до Маріуполя. 21-го числа вночі, ну так, уночі, тому що зять у нас з «Азова», він прийшов і нам сказав, що він викликав свою маму із Запоріжжя, щось буде незрозуміле. І треба виїхати, принаймні треба виїхати доньці з дитиною. У нас півтора року онучці. І 22-го числа приїхала моя сваха, його мама, і забрала машиною мою доньку з онукою. Ми із чоловіком теж подумали: треба, якщо таке, може, ми поїдемо туди. Ми речі зібрали, замовили машину на 24 лютого.

24 лютого вранці, о 6-й ранку, ми прокинулися від страшних вибухів. Я розбудила чоловіка, кажу: «Сергію, війна». Ми зателефонували водієві, водій каже: «Ви не переживайте, я машину прогріваю, і я зараз буду». Потім перетелефоновує через 15 хвилин і каже: «Ви вибачте, але виїзди вже закриті, і виїхати з Маріуполя ми не можемо».

27-го вже не було магазинів, уже не було де взяти хліб. Був один магазин під охороною — «Дзеркальний» на проспекті Будівельників. У цьому магазині — він охоронявся більш-менш (поліція його охороняла), і там люди, черги. Черга була кілометрова, щоб щось можна було придбати. Мабуть, з 3 березня взагалі нічого ніде не було. Дякую нашому зятю, він до нас приїхав, привіз їжі, води. Мабуть, з 3 березня не стало газу, світла, води — нічого. Усі будинки, тобто кожен під’їзд... вийшли на вулицю, зробили такі пічки, кожен під’їзд, і виносили туди чайнички, каструльки, кип’ятили собі їжу, готували. Тобто летить снаряд — ми чуємо всі ці «прильоти».

Спали ми в цей час уже в нас у коридорі, ми в коридорі собі стелили й спали в коридорі. Було дуже страшно. Зв’язку не було ні з ким. Ми були на бульварі Хмельницького. Від нас через будинок стояла військова частина. Звідти постійно стріляли наші гармати — таким чином, ми знали, що місто ще наше. У нашому підвалі було чотири поранені людини, це дуже важко, дуже страшно було. Дідусь, який колишній військовослужбовець, у перші дні він розповідав ось так, наче жартома: «Я чую, це летить туди, це летить звідти». Він увесь час говорив: «Нас не торкнеться, до нас не прилетить». І ось коли почало прилітати безпосередньо до нашого дому, він ліг і сказав:

І каже: «Я не розумію, чому наші брати вбивають нас. Просто мирних людей вони стирають із лиця землі». Ми сходили до родичів. Ми знаємо, що в них були коти, у нас був корм. Ми несли їм «Мівіну» — нам зять приніс. І ми несли їм, щоб щось це… що можна приготувати. Ми до них перебіжками, бо літають снаряди, і ми перебіжками до них ішли. А назад, коли ми йшли, і тут летить літак. Літак — це найстрашніше. Літак — і ми лежимо просто на землі, мороз мінус 15, і ми просто впали й лежимо. Літак пролетів. Ми долетіли додому. І ось ми зайшли у квартиру, і тут прилетіло в будинок, причому прилетіло так, що будинок почав хитатися. І чоловік хапає мене й каже: «У підвал швидко». Усі в цей час біжать до підвалу, і виходить, що ми в підвал летимо останні. Чоловік мене встигає запхнути до підвалу, і в цей час він намагається зачинити двері, і прилітає ось це — вихлоп чи щось... вибухова хвиля, і йому ця вибухова хвиля ось як по голові настукала. Він два дні лежав, у нього ось ці... Він каже:

Після цього в нього... Зараз, ми тільки зараз прокололи йому ліки, він трохи став погано чути. Зір, який був поганий і так, погіршився, у нього був дуже сильний головний біль. В один день ми зібралися виходити з під’їзду, щоб їсти приготувати. Сусід вийшов раніше. І ось ми відчиняємо двері з під’їзду, і в цей час падає снаряд і вбиває всіх, хто стояв біля того під’їзду. Ми жили в цей час, ми вже днів п’ять, як знаходилися в підвалі, усім під’їздом ми знаходилися в підвалі. У підвалі люди були різні. Люди, які чекали на «руській мір», які говорили: «Не переживайте, це нас наші звільняють». На нас говорили, що до нас приїжджали військові солдати, які привозили їжу, якою ми ділилися з усім під’їздом, щоб і вони були не голодні. Люди різні.

І 18-го числа о 9-й ранку він сказав: «Виїжджаємо». Виїжджали ми дуже тяжко. З двору виїхати було неможливо, тому що скрізь лежали трупи. Виїхавши на кінець міста, у приватному секторі ми йшли пішки, тому що машин їхало дуже багато, люди виїжджали. Люди йшли пішки. І ми до першого блокпосту йшли пішки. По дорозі стояли розбиті російські танки, на них валявся парадний кашкет. Дорогою були міни, снаряди. Стояв один наш «Оплот» розбитий. Перший блокпост — це росіяни, російські солдати, які стояли й казали: «А чому ви їдете з Маріуполя? Тут же добре, тут же Росія». Перевіряли чоловіків, повністю їх роздягали. На вулиці дуже холодно. Дивились усі наколки, татуювання. Перевіряли паспорти, документи. Коли доїхали до Мангуша, теж скрізь стояли росіяни й стояв автобус евакуаційний, але він евакуював у бік Донецька. Ми спитали, чи є автобуси, які їдуть у бік Запоріжжя. Вони сказав, що ні й не було.

21-го з’явився зв’язок — одразу почали телефонувати всі родичі. Родичі нам повідомили — донька повідомила, що син… Син наш у Запоріжжі був, і він був волонтером. Цього дня вони виїхали до Маріуполя везти гуманітарну допомогу. Дочка телефонує о першій годині дня: «Мамо, зник зв’язок із Женею». Годині о третій дня ми додзвонилися — з’явився зв’язок із ним, підняли слухавку. Ну, ми знаємо російський голос, говір їх. Він сказав: «Ваш, — він каже, — я підібрав вашого сина десь під Токмачем, я не знаю де». Ми зрозуміли, що Токмач — це означає Токмак. Він у тяжкому стані, але він живий. Їхали ми 17 годин. Дуже жорстко. Переписали всіх, хто в машині, переписали всі паспорти.

Було холодно, було мінус 10, у машині пічка не працювала. Нам родичі змогли винести бензин, п’ять літрів, який... завдяки цьому бензину ми доїхали. Нас у Бердянську зустріла сестра чоловіка. Нас усіх вона розмістила на ніч. О 6-й ранку ми змогли додзвонитися до Токмака, у Токмаку нам сказали, що син помер у лікарні. Його доставили до лікарні. О 9-й ранку нам уже повідомили волонтери із Запоріжжя, що колону розстріляли. Під Токмаком була дружина сина, і вона змогла приїхати до Токмака, забрати його з моргу й поховати.

Ми пересиділи в них тиждень, трохи як би ми прийшли до тями, загалом так... Хоча прийти до тями й там неможливо було, бо постійно, щодня літали літаки, через село з Бердянська летіли на Маріуполь. Це дуже страшно. У Маріуполі завжди були бомбардування і вдень, і вночі. Постійно летів літак і бомбив. Він летить, кидає бомбу, розвертається і знову кидає. Іноді по дві, по три бомби. Сусідні села вже були окуповані, і там були росіяни.

У сусідньому селі вони просто розстрілювали людей. Батьки сказали: «Їдьте. Їдьте, бо багато дуже колаборантів цих, які чекають на незрозумілий для нас СРСР». Тому батьки сказали: «Їдьте, у нас залишатися теж не можна». Коли приїхали до Бердянська, як казали, евакуаційних автобусів — їх не було. Нам добрі люди підказали, що є платні автобуси, якими можна виїхати. Коли ми знайшли вранці цю платну колону — це звичайні мікроавтобуси, і для людей, які хочуть виїхати, там треба штук 20 таких мікроавтобусів, щоб хоча б половина влізла, а їх було сім. Я вже зі сльозами підійшла до водія, кажу: «Я готова в проході, стоячи, сидячи як-небудь, тільки візьміть. На той момент півтори тисячі коштувало з людини, нас із чоловіком взяли.

Ми коли з чоловіком виїжджали, у нас був один рюкзак із документами. Один рюкзак, у якому змінна пара спідньої білизни, футболка, більше в нас нічого не було. Їхали ми дуже важко. Перший блокпост — стояли росіяни. Росіяни обідрані, обдерті, вимагали їжу. Я так розумію, водій на кожному посту якісь гроші платив. Найважчий відрізок шляху — це були Пологи. Було 10 блокпостів, наглі чеченці, наглі ось ці ось буряти.

Прямо нагло там, що сподобається: навушники — відбирали навушники. Нас попередили, що потрібно стерти все, що є в телефонах, тому що вони відкривали все, навіть сховища, які... де зберігаються фотографії. Тобто вони гортали все, вони дивилися, щоб не було ніде нічого, взагалі не залишалося. Поки ми стояли в Пологах, у цей час російська техніка між Пологами й Оріховим. Поки ми стояли в цій колоні, вони стріляли вздовж колон. Просто стріляли, щоби ніхто не висунувся, не виходив. Перший блокпост в Оріхові — це був наш, український. Хлопці, які зупинили й нашою українською мовою сказали: «Ми вас вітаємо». Тоді в мене була істерика, я плакала. Я вже зрозуміла: усі ми в безпеці.

Ми приїхали до Запоріжжя, звичайно, чоловіка відразу… Ми з автобуса вийшли, поліція там якісь дані в чоловіків записувала. Я вже шукала очима доньку, онучку, сестру, тобто я вже... Нас зустріли, донька нам винайняла квартиру в цей момент, бо ми залишилися... У нас ні в Запоріжжі квартири немає, ні в Маріуполі. Десь 20-го числа в нас вийшов зять на зв’язок, на відеозв’язок уперше. Він у Маріуполі, в «Азові», там вони захищали Маріуполь. І він вийшов на зв’язок, і він сказав: «Я дуже радий, що ви звідти вибралися. Але в мене велике прохання. Їдьте із Запоріжжя кудись, хоча б на Західну».

Ми почали шукати десь житло. До нас приїхала з Бердянська також наша племінниця. І ось її кум — він живе в Коломиї, кум. І він нам там знайшов дім. І ось ми всі зібрались і поїхали до Коломиї. Приїхали ми до Коломиї 1 травня. 7 травня до нас прийшов кум із друзями, які теж із Бердянська приїхали до Коломиї.

Для нас це остання крапля. Тіла нашого зятя досі немає. Ми щодня чекаємо на ці обміни, тому що нам повідомили, що тіло відразу ж забрали на «Азовсталь», і зараз ми дивимося та чекаємо на всі ці обміни. Служба «азовська», як завжди казав наш зять, «Азовське братство» — це сім’я. На жаль, дуже мало віддають тіл. Ідемо, здали ДНК і чекаємо. Ми чекаємо на обмін.

Знайомі з Маріуполя скинули фотографії нашого будинку. Наш під’їзд нежилий, на наш під’їзд упала бомба згори. У нас не залишилося навіть перегородок у квартирі. Є відео сусідньої квартири, тобто вигоріло все.

Я знаю, що наша Україна вистоїть, бо всі наші діти загинули за Україну.

Ми знаємо, що Україна переможе. Загалом ми мріємо, що наша Україна — найсильніша країна, найкрасивіша країна. І що наші онуки — вони будуть пишатись і вони будуть знати, якою ціною нам далася наша Україна.