«Спочатку все нагадувало шоу, а потім переросло в страх»

Це почалося у 2014 році, на початку літа. Спочатку нагадувало якесь шоу, а потім раптово переросло в страх. Життя була звичайним, усе, як завжди. І плани були на літо, на наступні роки, але потім раптово все змінилося.

Я, напевно, ніколи не бачила стільки військових, не чула вибухів і стрілянини. Для мене все було новим. Ми залишили місто. Мене і моїх дітей – своїх трьох онуків, вивіз свекор.

Я взагалі ніколи нікуди далеко не виїжджала, завжди була поруч із батьками, разом із ними жила. Батьки мої не могли виїхати, тому що батько дуже хворий, він прив’язаний до місця. Для мене був шок: зібрати дітей, взяти одну сумку й переїхати в інше місто.

Ми жили біля будівлі СБУ, я чула дуже багато. У ту мить, коли ми сідали в машину, я бачила, як військовий біг за кимось. Не знаю, що там відбувалося. У такі моменти спрацьовує захисна реакція. Ти начебто все чуєш, проте починається якийсь ступор, ти не віриш у це, тому що зовсім недавно ти стояв і радів життю, як усе добре. Потім таке відчуття, ніби це не справжнє, навіть вибухи. Ми чули щодня постріли, стабільно у якийсь період дня, в обід, як черга. Воно все здається нереальним.

До води, їжі доступ був. Люди працювали, але були випадки, коли щовечора ти сидиш і дивишся новини, а там кажуть, що буквально на цій вулиці, якою сьогодні ти міг пройти, вбили жінку або чоловіка. Подробиць ніхто не описував. Таких випадків було багато. Якщо знаєш, що таке можливо, не хотілося цьому піддавати себе, рідних і близьких. Дітей у садочки не водили, боялися.

Ми виїхали, і особисто для мене розставання з батьками було найважчою миттю. Тому що я знала, що вони там залишилися. Розуміла, що не зможу їх бачити постійно. І я стала усвідомлювати, що ми, люди, не захищені, наші життя не цінні. Будь-якої миті може щось трапитися, навіть якщо ти знаходишся вдома, начебто під захистом. Шкода, що батьків не можу забрати. Але я не планую повертатися.