«Нині навіть не віриться, що ми таке пережили»

Ми мешкаємо у Станиці з 1977 року, і навіть під час війни нікуди не виїжджали. Чоловік – колишній військовослужбовець, працював у військкоматі. Я працювала бухгалтером. У нас дві дочки. Вийшли на пенсію та лишилися. Ми родом із Полтавщини. Коли була перебудова, жилося тяжко, дітей треба було вчити. Якось жили.

Перші обстріли у нас почалися 18 серпня 2014 року. Пам'ятаю, коли літаки бомбили, я стояла біля вікна і почула, що щось гуде. До цього вони лише літали, але нічого не скидали. Кинули бомби на Островського. У нас все затремтіло. Ми нічого не зрозуміли, а потім почули, як їхали машини швидкої допомоги та сигналили. Тоді загинули люди. Трохи далі від нас того дня, 18-го числа, вбили чоловіка, одна жінка загинула просто у квартирі, ще одна – на городі.

Ми сиділи у підвалі та зазначали, що кожні 40 хвилин нас обстрілювали «Гради». Це я чудово пам'ятаю. Будинок здригався, дим стояв стовпом, дихати не було чим. Вбило сусідку, до неї потрапив снаряд.

Донька працювала у редакції журналістом, але їй довелося виїхати. Ще ходили маршрутки і ми відправили її на Полтавщину, а самі залишилися. Ми вже старі, нам за 70. Ми сиділи у підвалі багато років. Тепер хворіємо, бо у підвалі і влітку сиро. Бувало, що взимку сиділи до другої години ночі. Потім прихопили нирки, здоров'я немає.

Газ перебивали, не було світла та води. Ми ставили біля підвалу залізяку, і коли було тихо, на ньому готували їжу. У підвалі чистили картоплю та ставили на вогонь. Швидко вискакували підкинути поліно та ховалися назад. Також нагрівали воду.

Ми жили без вікон, бо вони вилетіли. Снаряд упав біля будинку через дорогу, потрапив сусідці у льох. Нічого доброго не було.

Хотілося б забути, що пережили. Якби повторилося, то ми не перенесли б. Наразі навіть не віриться, що ми таке пережили. Щодня стріляли та стріляли.

Ми виходили з підвалу, засікали 40 хвилин та на ходу чистили картоплю. Починався обстріл – ми все кидали і знову ховалися.

Батьки пережили Велику Вітчизняну війну, батько був у концтаборі, але вони не розповідали таких пристрастей, як нам довелося пережити. Я ніколи не думала, що нам доведеться пережити війну.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова та кілька разів від Червоного Хреста.

Мрію, щоб хоч трохи було здоров'я. Бога просиш, щоб дав сили. І, звісно, ​​хочеться миру, бо війна – це дуже страшно.