«Найбільша мрія – щоб відновився мир»

12 вересня 2014 року був перший обстріл села Славне Мар’їнського району. У цьому селі я виросла, там жили мої батьки. Від цього дня наше життя було розділене на «до» і «після». Так для мене почалася війна на Донбасі.

Ми не постраждали фізично, але це торкнулося нас морально й матеріально. Мій будинок не був зруйнований, я живу у Степовому. Але постраждав будинок батьків у Славному, і з того часу вони живуть разом зі мною. Були обстріли Степового, і ми спостерігали воєнні дії. Хвилювалися, ховалися.

У будинку, де я живу, є хороший підвал. Ми ховалися і в будинку в кімнаті, де немає вікон. У підвал ми не спускалися, тому що була боязнь, що нас там засипле. Ми сиділи в будинку, ховалися під час будь-якого бомбардування. Чекали, коли все скінчиться.

Ми постійно перебували тут, нікуди не виїжджали. У той час я працювала в сільській раді секретарем, і через службу мені було нікуди виїхати, не було можливості й необхідності.

Безпека – перше, що постраждало. Тому що при бомбардуваннях яка може бути безпека? Води в селі не було років зо два. У нас була тоді гуманітарна допомога, привозили бутильовану воду. У школі стояли великі цистерни з водою. Потім нам полагодили водогін, зараз, слава Богу, вода є. Була пошкоджена й електролінія.

Продуктами харчування нам надавав допомогу Фонд Ріната Ахметова. На той час перша допомога була для пенсіонерів, потім категорії трохи розширилися. Я теж потрапила в одну з категорій, тому що в мене було двоє неповнолітніх дітей, і я виховувала їх сама. Мої батьки – переселенці, 65+, вони отримували тут теж від Фонду Ріната Ахметова допомогу. Ця допомога значно полегшувала нам життя. У цей же час ціни на продукти злетіли, і до того ж тут була й залишається досі проблема поїхати скупитися в місто, автобуси ходять дуже рідко й нерегулярно. Так що ця допомога була дуже великою підмогою.

Найголовніше – щоб закінчився цей конфлікт. Це найважливіше, про що мріємо вже сім років, щоб ми повернулися до нормального життя. На нас це дуже негативно вплинуло. Навіть у пересуванні та в спілкуванні, все-таки там [на тому боці] залишилися родичі. Уже скільки років ми не бачимося, тільки телефонуємо один одному.

Найбільша мрія – щоб відновився мир і все нормалізувалося.