«Салюти та грози все ще лякають мене»

Війна – це страх, жах, біль, втрати.

До війни життя була сонячним, веселим, жити і прокидатися було не страшно. Не страшно ходити вулицями, виходити з дому.

Відключився весь мобільний зв'язок і світло в деяких районах міста. Був нездоланний страх і нерозуміння, що сталося. Немає можливості додзвонитися близьким, і ти не знаєш, що там на вулиці. Пізніше ми дізналися, що був підірваний міст між Горлівкою та Дзержинським. Наступного дня були скинуті снаряди з літака. Це було ще страшніше.

Активно велася підготовка підвалів і бомбосховищ, все місто брало участь. Несли воду, речі. Пізніше ми всі стали розбиратися в снарядах: де летить, через скільки буде вибух. Навіть школярі розуміли це. Хіба коли-небудь ми взагалі могли подумати, що будемо жити під час війни...

У Дзержинську (нині Торецьку) тепер часто немає води місяцями, вода надходить з Горлівки, у нас загальний водопровід, але все це знаходиться на лінії розмежування, тому люди весь час страждають без води. А як шкода літніх людей і сім'ї з маленькими грудними дітьми! Захисту і безпеки в пересуваннях не було. Страшно було добиратися на роботу і з роботи.

Мої бабуся з дідусем отримували гуманітарну допомогу, найбільше рятував нашу сім'ю Фонд Ріната Ахметова.

Після всього пережитого особливо страшно було перебувати вночі одній під час війни. Чоловік працював у нічні зміни – я дуже боялася спати і залишатися одна. Як тільки починався обстріл, я була у ванній, в найбезпечнішому місці в нашій квартирі...

Тільки через два роки, як переїхали до Маріуполя, я стала спати спокійніше. Але все одно, салюти і грози все ще лякають мене. Певний час я навіть лякалася грюкання дверей машин. Напевно, після пережитого до кінця вже не відчуваєш себе в цілковитій безпеці – заважає почуття страху, що в будь-який момент все може повторитися і початися ще гірше.