«Батьки не витримали війни»

Живу в Трьохізбенці все життя, із самого народження. Раніше село процвітало. Було сільське господарство, ферми та свинарники. Садки, школи – все працювало. Магазини. Маршрутки ходили. Я працювала в обласній лікарні.

Почали по Луганську стріляти. Я там працювала й застала перших поранених. Ну, а потім вже почалося, що по селу стріляли.

Тут жили мої куми. До них в будинок прилетіло три снаряди. Дуже великі руйнування – і вікна посипалися, і стелі впали. Будинок не придатний до житла.

Коли впав снаряд, вони прийшли до нас, жили у нас у кухні місяць або півтора. Зрештою поїхали до батьків на Калауз.

У селі багато таких руйнувань. Є будинки, у яких навіть фундаменту немає.

У сусідів вікна повилітали – теж влучали туди снаряди. У нас влучив снаряд, де газова труба. Тут все повилітало, і в кухні повилітали вікна.

Війна – це дуже погано, тому що стріляють, бабахає, пошкоджується, ламається.

Я ночами не спала. Почую стрілянину – все, у мене вже серце вискакує. Я вже не засну. І сидиш постійно напоготові, постійно одягнений. Жарко – роздягнувся, поклав біля ліжка. Трохи де що – одразу підскакуєш, починаєш одягатися. Без світла, без нічого починаєш одягатися. І мої діти знають, що якщо роздягатися, то треба поруч речі класти. Хіба мало що – одразу підскакувати. Трохи десь бахнули – він уже прибігає: «Там, мамо, стріляють». Все, сидить уже поруч або лягає зі мною спати, тому що боїться.

Ми сиділи й чекали, поки перестануть бомбити. І добу, і дві сиділи в погребі. Без світла, без нічого, зі свічками. Діти розуміли, сиділи тихо, смирно. Сіли, притулилися одне до одного.

Під час війни в тата був серцевий напад. Потім мама померла. У неї був інсульт. Напевно, на цьому тлі, що бахають. Переживала і за татком горювала.

Ось і не витримали, пішли, щоб не бачити цього всього. Тому що дуже страшно, дуже важко.

Бракує моральної підтримки. Чоловік далеко. Батьків втратила, брата втратила. Із двома дітками важко самій, фізично і морально дуже важко. Тому що немає жодної підтримки.

Фінансові труднощі. Бракує прожити на «дитячі» гроші. Дітей треба одягати, взувати, годувати. Вони просять що-небудь смачненьке. Навіть бувало, що діти хворіють, а у мене немає грошей купити ліки.                     

Ремонт не можу зробити, бо немає фінансів і нікому робити. У кого є можливість, знайшли роботу в Айдарі або Лисичанську, їздять. Але дорога важка, довго їхати і дорого. А хто не знайшов, так вдома і сидить. Раніше були базари, з городів можна було щось брати. А зараз, якщо виростиш, то там за копійки, навіть на буханку хліба не уторгуєш.

Велике спасибі Рінату Ахметову за те, що він допомагає і не кидає людей Донбасу – Луганської та Донецької області. Дуже важлива його підтримка з продуктовими наборами. Він входить у стан людей і дорослих, і дітей. Багато медичної допомоги він надав. Великої душі людина.