«Раніше все брали близько до серця, а зараз вже все одно»

У 2014 році я поховала сина. Ми його везли – і вже були пости, перевозили з Горлівки в Дзержинськ [Торецьк].

Через війну наш будинок став аварійним, пішли тріщини. Тепер дме з усіх дірок.

Після похорону не минуло й дев'яти днів, як нам довелося сидіти в підвалі. Підвал вже був очищений від сміття. Ми приносили туди табуретки і у кого що було, і так сиділи.

Я нікуди не виїжджала. У мене болять ноги, ходжу з двома палицями і на ходунках. Нерви не в порядку, ми всі стали нервовохворими.

Мені дали ходунки в якості допомоги. Мені важко залазити у ванну. Напевно, доведеться купатися в тазику. У мене вже багато років ревматоїдний артрит другого ступеня з викривленням колінних суглобів, плюс війна, нерви.

Зараз теж стріляють. Але ми вже якось звикли. Раніше все брали близько до серця, а зараз вже все одно.

Все, про що ми раніше мріяли, ми отримали. Здобули вищу освіту, наприклад. А онуки зараз що? Онуку 13 років, а у них будинок розбили і все...

Вони жили в Дзержинську. У мене один син був, дочки немає. У 2014 році почалася війна – і його почало турбувати серце, він помер.

Дуже хочу, щоб настав мир і ми жили, як раніше.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/