«Раніше хотілося жити, а зараз вже ні»

Для мене війна почалася в 2014 році, і до 2016 року, як то кажуть, можна було не жити, а існувати. У 2016 році був сильний обстріл. Тоді у нас в будинку зруйнувалося півдаху, були вибиті вікна і двері, пошкоджені будівлі навколо. Ми дуже постраждали.

У той час я жила з сином, ми трохи все поправили. Попадання було в серпні 2016 року, а прожили ми в селищі до 23 березня 2017 року. Тоді після восьми годин вечора знову був сильний обстріл.

Ми прийшли з городу в літню кухню, де я досі прожіваю, і знову почався обстріл.

Навколо все гуркотіло, ми чули, як летить, горить, тріщить, але вийти було неможливо.

Коли все трохи стихло, ми вийшли. Немає ніде нічого, ніяких брусів, ні даху, все горить всередині, як загальне багаття. Все-все згоріло, інші будівлі були побиті. І в кухні, де я зараз живу, не було півдаху, вікна вибиті, двері простріляні осколками. Вставили одне вікно, а другого до сих пір поки немає.

Війна дуже вплинула на здоров'я, зіпсувався зір, посивіло волосся, раніше були чорні - стали сиві, випали всі зуби. Слава Богу, у нас колодязь, тому вода є. Хоча з кожним роком її стає все менше. Торік восени ми черпали вже каламутну воду, чомусь вона йде, але це не тільки у нас, у всьому селищі.

Ходимо ми тільки по дорозі, більше нікуди не виходимо, не можна. Раніше ходили в посадку за дровами, збирали гриби. Ось так ми і живемо.

Звичайно, через війну змінилося ставлення до життя. Раніше хотілося жити, а зараз вже ні. І вдень пух-пах, ляжеш - пух-пах, немає спокою... І що прикро, не видно кінця, одне тільки початок...

Спочатку ніхто нічого нам не давав, тільки від Ріната Ахметова йшла допомога, і вона зіграла велику роль. Пізніше почали допомагати чехи, Червоний Хрест, «Пролісок». Кожна організація допомагає по-своєму. Якби не ця допомога, ми, напевно, і не вижили б.