"Починаєш розуміти цінність всього, що маєш, коли втрачаєш"

Порошок Анастасія, 14 років, учениця 9-А класу КЗО СШ №5, м.Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Семененко Ірина Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна…як мало літер в цьому слові, який трагічний зміст воно несе.

Двадцять четверте лютого, шоста година ранку, я прокинулась від дотику ніжних маминих рук. На її очах були сльози, я ніколи раніше не бачила, щоб вона так сильно плакала. Я не могла зрозуміти, що сталося, доки мама не сказала:

- Прокидайся та збирай речі, почалася війна.

Я не тямила, що сталося, доки не почула вибух. Почувала себе жахливо, збираючи речі, в мене тремтіли руки. Я боялася більше ніколи не побачити своїх друзів, однокласників, вчителів.

Про війну я читала лише в книжках, інколи чула історії від своє прабабусі та зовсім не очікувала, що вона прийде до нас і принесе такі тяжкі наслідки. Зібравши саме необхідне, а саме: документи, ліки та одяг, ми вирушили в дорогу.

За кермом сидів тато, поруч мама, на задньому сидіння я та наша собака.

Через дві години ми були в селі у прабабусі. Ми обіймалися і плакали. Я одразу почала телефонувати своїм друзям. Ми обговорювали ранкові події і не могли оговтатися від самої думки, що почалася війна, яку вороги назвали «спецоперацією». В перші дні через хвилювання, звуки сирени я не хотіла ні спати, ні їсти. Інколи були думки, що це просто жахливий сон, і ось я прокинусь і все закінчиться, та, на жаль, це - реальність. Тільки зараз по-справжньому я почала цінувати життя, і ті маленькі проблеми, які мені здавалися глобальними, стали крихітними стосовно жаху, який чинила та продовжує нести російська армія. Новини по телебаченню, інтернету змушували переживати, плакати. Понівечені будинки, розстріляні сім’ї, зґвалтовані, покалічені жінки та діти. Уявити не можна, скільки жаху, болю та сліз вони бачили власними очима. З кожним днем моє серце все більше боліло від хвилювань, і мені здавалося, що від цього напруження воно врешті-решт розірветься.

Батьки повернулися до міста, до своєї роботи. Ми бачилися кожні два тижні. Мама привозила мені солодощі, та навіть вони мене не тішили, бо я дуже сумувала за друзями, за своєю кімнатою, за рідним містом. Як добре було ходити до школи, бачитися з однокласниками. З початку березня багато хто поїхав за кордон, та є і ті, хто вже повернувся. Починаєш розуміти цінність всього, що маєш, коли втрачаєш. Кожен вечір, перед сном, ми з прабабусею молимося за наших захисників та дякуємо Богу за кожну хвилину нашого життя.

Мабуть кожен із нас задавався питаннями: «За що? Чому?» і не знаходив відповіді. Минулої неділі були обстріли міста Дніпра.

Як каже моя мама: «Ми дивом залишилися живі», «Я щаслива, що ти, моя доню, була в ту мить в безпеці».

Кожного дня вороги обстрілюють міста та села нашої неньки України. Руйнують інфраструктуру, калічать життя. З болем у серці та зі сльозами на очах ми згадуємо тих, кого вже немає. Радіємо від хороших новин на передовій. Дякуємо всім, хто бере участь чи словом, чи ділом і допомагає нашим захисникам. І не важливо, чи знайомі ми близько, чи знаємо ім’я один одного, ми єдині, бо ми - українці.

Я вірю, що ми переможемо і настане мир в Україні. Країна буде в спокої та гармонії, люди будуть щасливі. Я зможу повернутися до рідного міста, своєї домівки, школи, до своїх друзів та однокласників.

Віримо в краще, не падаємо духом. Перемога буде за нами! Слава Україні! Слава нації!