«Залишилася одна біля розбитого корита»

Олена Григорівна 44 роки пропрацювала в Мар’їнській школі-інтернаті. Але війна в одну мить усе змінила. Із жахом згадує, як напередодні Нового року під час обстрілу зайшла у свій будинок і побачила, що все зруйноване. У жінки від страху й холоду одерев’яніли ноги та руки, вся тремтіла. Пізніше влучання повторилися ще кілька разів. Тепер нічого не радує, і вона часто плаче...

Зараз я не справляюся. Дякую тільки моїм добрим сусідам. Діти й куми залишилися тут. Усі, хто може, один одне мені купує, другий приносить, третій заносить. Всебічна допомога від сусідів. Не знаю, як би я існувала, чесно кажучи. Раніше до мене міг приїхати син нечасто, звичайно. Але все одно допомагав, як і онуки. А зараз ніхто нікуди [не може приїхати]. Я сина не бачу вже майже рік. Ніякої допомоги від рідних у мене немає, допомагають сусіди, як можуть, підтримують мене.

Було життя прекрасне. Тоді ще здоров’я було більш-менш. Боліли ноги, звичайно, але не такою мірою. До мене постійно приїжджали мої два сини, мої невістки, четверо онуків. Менший син живе в Магадані. Два місяці відпустки вони постійно проводили в мене. Усі з’їжджалися: друзі, куми, тут постійно були веселощі. Вони мені й допомагали. Молодший син, слава Богу, зробив ванну, унітаз, бойлер. Хоча б це в мене є. Я не знаю, як би я існувала.

Я 44 роки пропрацювала в дитячому садочку в Мар’їнській школі-інтернаті. У нас було дві групи дітей. У молодшій – діти, починаючи з трьох років. Їх нам віддавав Будинок малятка. І була підготовча група, яку ми готували до школи.

У нас був графік роботи на день і ніч. Як зараз пам’ятаю, я повинна була вийти на шосту годину вечора на ніч. Мені телефонує завідувачка: «Лєно, так і так, ось така обстановка». Я навіть не повірила. Вона каже: «Якщо можеш, приходь раніше. Годині о третій або о другій. О котрій можеш, тому що в разі чого в школі підготовлено підвальне приміщення, щоб дітей евакуювати». Я прийшла – усюди пакети з одягом, їжею. Але, слава Богу, та ніч пройшла благополучно.

Я згадую, як ми місяцями жили в підвалі. Син приїжджав, ми сиділи напівсидячи, напівлежачи. Потім ці кулі почали свистіти просто біля підвалу в стінці, де ми перебігали. Ми боялися навіть бігти в підвал, тому що будь-якої миті можна було цю кулю отримати в голову.

У 2014 році снаряд упав у дворі. Це було тридцятого числа. Я готувалася тридцять першого поїхати до сестри у Вугледар і зустрічати Новий рік. Цей снаряд, звичайно, наробив мені шкоди. Усе пошкоджено: ворота, паркан, сарай, сіни, коридор, усі двері вилетіли на вулицю, лежали аж біля воріт. Ось це був спектакль! Я як згадаю...

Я сама була, зима, холод, нічого не зрозумію. Заходжу в будинок, дивлюся – у мене гуляє вітер. Я нічого не зрозумію від страху. Вмикаю світло, а перші вхідні двері лежать біля воріт. У мене від страху й холоду одерев’яніли ноги та руки, тремтіли губи, думала, мене паралізує. Я не знала, що мені робити. Але спасибі, звичайно, сусідам, я їм зателефонувала вночі. Усі прибігли, підтримали. Рано-вранці приїхав син із кумами. Скла не було, осколками були побиті стіни і все...

Я живу біля шахти «Щурівка», тут звідусіль летіло, усе побите. Звичайно, шкода – усе своєю працею, своїми мозолями покійний чоловік будував. А зараз воно так і стоїть. У мене немає ні сил, ні фінансової можливості щось робити.

Я ледве ходжу, мені потрібно їхати в Курахове до ревматолога, щоб підлікуватися, і я могла хоч трішечки ходити. Але в мене немає можливості. Син не може приїхати. Ось я весь цей біль переношу, повзаю, як черепаха, ходжу ледве-ледве ледве. Ось така ситуація. Медикаменти й необхідне мені купує та підтримує моя подруга. Я п’ю знеболювальне, але результату особливого немає. Буду чекати, коли синок зможе до мене приїхати й підлікувати мене, відвезти на консультацію.

Із війною взагалі немає стимулу в житті, нічого не радує, нічого не хочеться, часто плачу. Діти по телефону тільки починають жаліти мене, а мені тоді ще гірше, я не можу розмовляти. Онуки ростуть, а я не можу нікого бачити, залишилася тут сама, як біля розбитого корита... (плаче)