«Відчуття, що в тебе різко вибили ґрунт з-під ніг»

Цікава штука людське життя. Живеш собі тихо, мирно, спокійно. Розв'язуєш поступово якісь дрібні проблеми, життєві негаразди, які до війни здавалися нам глобальною катастрофою, великою бідою.

І тільки коли приходить війна, ти починаєш усвідомлювати, які насправді були дрібні та незначні ці проблеми.

Починаєш відразу переосмислювати все своє життя, цінувати та берегти те, що в тебе є: свою сім'ю, дітей, близьких і рідних людей. Ти розумієш – це найцінніше, що в тебе є, найдорожче.

Сумуєш за найбільш, здавалося б, елементарними речами, за тихою сімейною вечерею, коли вся родина збиралася за одним столом і, сміючись, щось обговорювала.

Згадуєш, як збирали дітей до школи, раділи разом з ними їхнім маленьким перемогам і досягненням, як купували їм подарунки до свят, збирали старшого сина на перший його випускний бал, як він отримував атестат…

І раптом війна.

Відчуття, що в тебе різко вибили ґрунт з-під ніг, і ти стоїш, як розгублена маленька дитина, не знаючи, куди тобі йти та що робити далі. Як тобі жити, якщо ти змушений був, рятуючи життя дітей, залишити свій дім і з незначною сумою грошей у кишені чекати, коли все це закінчиться.

Найстрашніше, що ти не знаєш, коли закінчиться ця війна, і ти маєш якось виживати, хоча б заради дітей. Їх найбільше шкода. І прикро, що діти мають усе це переживати разом з нами, а ми нікому не потрібні зі своєю бідою.

Дуже часто ти чуєш у спину, що ти якийсь не такий і створюєш людям навколо проблеми, бо є біженцем із зони АТО. Після таких слів, зі злом кинутих у спину, почуваєшся якоюсь прокаженою людиною. Ось і залишається сподіватися тільки на Бога або на милосердя небайдужих людей, яких зараз залишилося дуже-дуже мало.