«Дуже хочеться забути побачені руйнування та вбитих»

Мешканка Краматорська пережила обстріли міста, перш ніж його залишити. Досвід переселенки загартував. Додому вона повернулася, повіривши в себе. Зараз у планах – втілити в життя всі відкладені через війну мрії.

Коли почалася війна, я, мої рідні й сусіди намагалися не обговорювати ситуацію, тому що в кожного була своя точка зору на те, що відбувається. Переважно говорили про побутові питання: вода, електрика, де що зберігати, де набрати воду, де зливають воду з труб в період опалення і як її набрати.

Був час, коли я жила сама у квартирі. Щоночі були чутні обстріли. Тому в мене завжди стояли зібрані валізи, щоб якщо що – хапати й бігти. Вище поверхом хтось ломився в чиїсь двері. Я лежала на ліжку подалі від вікон, і мені було дуже страшно. Здавалося, що можуть прийти за мною. Може, хтось розповів про мене те, що могло б мені нашкодити...

Усе-таки, потім я виїхала в Житомирську область. Як мене там прийняли – запам’яталося мені найбільше. Мені допомогли пережити і час безробіття, і безгрошів’я. Через два з половиною місяці я повернулася додому й вийшла на роботу. Я не відчуваю себе в цілковитій безпеці, роздумую про «тривожну валізку». У мене є маленька дитина, і я зараз більше переживаю, ніж у 2014 році.

Мрію купити квартиру й поїхати відпочивати за кордон. Маю велику надію, що закінчиться коронавірус і можна буде реалізовувати плани, не побоюючись за життя своїх близьких. Після всього пережитого я більше повірила в себе, зрозуміла, що люди можуть добровільно допомагати. Є багато безкорисливих і відкритих людей.