«Потрібно цінувати все, що в тебе є, і намагатися допомагати людям»

Війна для мене - це страх, переїзд, психологічний тиск.

... Це було 22 червня 2014 року. О 3 годині ночі над нашим селищем почали літати снаряди. Мені було 15 років, я жив з батьками. Ми сіли в маленькому коридорчику, обняли з татом маму і молилися всім богам, яким можна було.

Після цього ми сиділи приблизно тиждень в бомбосховищі. Наше селище живе за рахунок шахти, біля неї є обладнане бомбосховище. Всім селищем там провели близько тижня. Якщо виходили, то тільки недалеко.

Всі говорили про те, коли це закінчиться. Були якісь неправдиві відомості, що хтось поїхав домовлятися та інше. У нас всі один одного знають, допомагають. Про політику ми багато не говорили, більше намагалися підтримати один одного.

Потім ми переїхали. У нас є родичі в Воронежі, і ми переїхали туди на рік. Ми з батьком реагували на все якось спокійно. Але мама не витримувала через психічний стан, вона реагувала на будь-який шурхіт, тріск, стукіт. Їй було дуже страшно. Через неї ми вирішили, що переїдемо. Розуміли, що це на час і що ми повернемося додому.

У нас в селищі живе бабуся, батькова мама. Ми з нею спілкувалися щовечора, і вона нам доповідала ситуацію.

Ми розуміли, що живемо в іншій країні і не відчували себе затишно, оскільки знаходилися не вдома. Я провчився рік у десятому класі, і ми повернулися додому, закінчував школу вже вдома.

У нас не було таких бойових дій, як в інших селах, які розташовані ближче до Донецької області, як наприклад, в Луганському або Кримському. У той воєнний час магазини працювали, підвезення продуктів було, вода і світло теж, слава Богу, все було добре.

Коли почалась війна, бачиш, хто у тебе друг. Кому ти важливий, а кому був не потрібен. До мене це розуміння прийшло. Я зрозумів, що сім'я - це найближчі люди.

Вдалині ми все одно чуємо вибухи, не дай Бог, звичайно, але небезпека залишається ...

Потрібно цінувати все, що в тебе є. І намагатися допомагати людям, якщо можеш це зробити. Ось така мудрість.