«Ночами не спали, постійно прислухалися»

Війна оголила безпорадність людини з інвалідністю, яка докладає величезних зусиль, щоб вижити,. Треба, щоб поруч хтось був. Але що робити, якщо нікого немає?

Війна забрала багато моїх родичів. Це дуже важко пережити душевно й на нервовому ґрунті. Війна забрала в мене дуже багато, довелося звертатися по допомогу.

Я пам’ятаю перший день війни. Моя подруга працювала в БК, і мені довелося разом із нею ховатися в підвалі. Мої родичі миттєво виїхали. Я за станом здоров’я залишилася у друзів.

Страшно було. У нас через голови літали снаряди. Ночами не спали, постійно прислухалися. Боялася, якщо снаряд влучить у будинок, він розлетиться, адже будинок у нас дерев’яний. Важко було, дуже важко. Я на інвалідній групі. Найголовніше – щоб біля мене були ліки, документи й люди поруч. Я можу тримати себе в руках, але тоді було страшно. Хвилювалася, щоб не рознесли будинок, адже мені нікуди подітися, хіба що йти до будинку інвалідів.

Мені хочеться, щоб біля мене були рідні люди. Ось я захворіла, лежала в лікарні й абсолютно нікого не було – усе забрала війна. Я зараз намагаюся клеїти своє життя з чужими людьми.