Олександр Батенко

"Навчаюся на будівельника і вважаю своїм обов’язком відбудувати наш український Маріуполь"

Батенко Олександр, 16 років, учень другого курсу Маріупольского фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шепеленко Олена Константинівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого я прокинувся у себе в дома (місто Маріуполь ) вид звуків вибуху. Але я ще не розумів, що це почалася війна.

Потім до нас до дому почали з’їжджатися родичи та друзі, так як ми жили в своєму домі i тільки у нас був великий підвал.

Звуки вибухів було чути все ближче i вони ставали все частіше. Цього дня ми залишились ночувати у підвалі. Наступного дня відключили світло і ми сиділи в повній темряві. Було дуже холодно і страшно.

Через два дні ми вже не змогли вийти з підвалу, через постійні вибухи. На ті декілька хвилин, які ми подіймалися на гору, я бачив як горіли сусідні дома, дома моїх друзів , а я ні чім не міг допомогти.

Через два дні відключили воду та газ. Їжу прийшлось готувати на вогні біля підвалу. Так ми всі разом просиділи до 15 березня.

І коли вже зовсім не було сил витримувати звуки вибухів, не стало що їсти, ми вирішили виїжджати у бік України.

Коли ми їхали все навкруги горіло, люди тягнули їжу з вже розграбованих і згорілих магазинів.

В машині нас було 5 чоловік, мама, її сестра, і нас 3 дітей. Виїжджали ми вже через Російські блокпости. На Запоріжжя нас не пустили( були бої), і нам довго прийшлось об’їжджати поки ми не доїхали до першого Українського села. Переночувавши, наступного дня, ми виїхали у Дніпро.

Після переїзду в моєму житі все змінилося, в Маріуполі залишилися мої бабусі і дідусь, мої друзі роз'їхалися по всім країнам, вдома довелося залишити улюблених домашніх тварин ( кота та собаку).

Після переїзду я ще довго не міг спокійно спати, мені снилось що я досі у підвалі, не можу з відти вибратися, що це жахіття ніколи не закінчиться і ми не зможемо виїхати на Українську сторону.

Я не хочу звикати жити у новому місті. Не хочу починати нове життя , навчання у новому місті, я хочу повернутися до свого найулюбленішого Маріуполя. Я вірю, що ми обов’язково повернемося до нашого міста і відбудуємо ще красивіший Маріуполь.

Я навчаюся на будівельника і вважаю своїм обов’язком відбудувати наш Український Маріуполь.

Мир - це те життя, яким ми жили до 24 лютого. Ми дружили, ми навчалися, ми відпочивали, ми мріяли, ми подорожували. Я вважаю, що завдяки нашим Українським воїнам ми зможемо повернутися до мирного життя.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/