Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Володимир і Ніна Лозовські

«Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити»

переглядів: 868

Лозовська Ніна Михайлівна, 69 років:

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Раніше молодь шукала десь щось краще. Ось, ми і переїхали сюди. Так і залишилися. Сім’єю обзавелися: діти, внуки, правнуки вже є. Жили потихеньку. Ніколи не думала, що таке буде. Брати були поруч.

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Палісадник у нас був, квіти. Тепер немає нічого. Прожили півстоліття тут, і, ось, тепер нам таке. Хоч дах накрили, а в будинку поламало все, побило. Ну нічого, були б ми живі. Господи, це не страшне. Страшне, що людей б’ють і руйнують будинки. Звикли, але це дуже погана звичка. Не хочу нікому, як то кажуть, ворогу не бажаєш такого життя.

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Лозовський Володимир Васильович, 75 років:

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Почався обстріл. А ми завжди з дружиною знаємо: як почався обстріл – ми 6-7 годин в підвалі живемо. Ночуємо там і до самого ранку. А вранці затихає – виходимо. Ось таке наше життя.

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Розбило дах у двох місцях. Як ударили – у вугільний сарай влучило. Стіни повигинало туди, вікна, рами, скло. Немає нічого. Он які осколки. Бачите, чим нас б’є? Біля криниці теж розбило, шибки розбило. Собачку тут убило... Трактор побило, сівалку.

Ніна Михайлівна:

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Ми місяці зо два вже живемо в підвалі. Ми в будинку не спимо, жодної ночі. Як вечір – починають стріляти – усе, ми в підвал – і до ранку. Ми не вилазимо з підвалу. Набридло. Не знаєш, у яку секунду, і де воно на тебе чекає. Я ходжу, як чумна якась, сама не своя. Нам по 70 років. І доводиться в підвалі сидіти.

Володимир Васильович:

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Сирість. Сиро тут. Я вже починаю кашляти.

Ніна Михайлівна:

Дуже важко. Вже не хочеться нічого. У підвалі хіба життя в нас? Муки, а не життя.

Володимир Васильович:

Правнуки, внуки, щоб вони не знали цієї війни.

Ніна Михайлівна:

Щоб у них усе добре було. Щоб воно вже швидше закінчилося, щоб перестали бити.

Це на фото маленький онук. У нього вже дочка є, наша правнучка. Це наші онуки, це меншого сина. Двійнята. По року їх не бачимо. А колись і два роки не бачили. Шкода, так шкода. Хочу, щоб онуки жили добре і діти.

Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити

Я життя б зараз віддала, щоб сказали: «Ось кінчиться війна – і будуть діти жити добре».

Про що мріємо? Щоб мир був, щоб жили діти. Ми своє вже прожили. Дітей шкода, онуків шкода. Яке на них життя чекає, і що далі буде? Сподіваємося на краще.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Жованка 2016 Відео Історії мирних пенсіонери 2016 зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми безпека та життєзабезпечення літні люди (60+) розлука з близькими
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій