«Начебто сама Україна оплакувала свої землі, на яких була пролита кров»

Комарович Ганна, 14 років,

ЗОШ І-ІІ ступенів №24, місто Лисичанськ

Есе «Один день»

Все почалося одного літнього ранку. Ми з бабусею, як завжди, пили на кухні її фірмовий чай і снідали. Вона читала мені казки, а я сміялася та казала, що вона схожа на добру фею з книжки. На вулиці починали ранкову пісню пташки, танцювали дерева од вітру, гавкотіли собаки, і навіть сонячні промені гралися на моєму підвіконні, а наше невеличке місто тільки-но починало прокидатися.

Але в один момент стало тихо. Ні щебетання пташок, ні гавкіт собак, і навіть сонце ніби перестало світити так яскраво, як раніше. Саме у цей момент я уперше почула звук автоматної черги, і як пулі розрізають навпіл повітря.Куряву від вибухів, яка здійнялася над небом, і гучну сирену, звук якої врізався у мою пам’ять надовго.

Всесвіт ніби загудів для мене новими незрозумілими звуками. Батьки щось сперечалися з бабусею, кричали, плакали та казали якесь жахливе та незрозуміле для мене на той час слово «війна». В мене від цього слова пішла армія мурах по шкірі. Я відчувала у середині, що щось відбувається погане, але що саме?

Ми виїхали з міста у той же вечір.

Батьки казали, що все буде добре й не варто нервувати, але я розуміла, що вони не вірять навіть своїм словам. Що все не буде «добре», все тільки починається.

Через скло автомобіля я бачила, що звідкілясь йде багато диму, що горять поля, навіть ліса заполонило помаранчеве полум’я кровожерливого вогню. Нічне небо заполонили хмари, а жар вогню зробив їх начебто «червоними». А потім пішов дощ. Спочатку такий маленький, але потім такий рясний. Дерева ревіли од вітру. І навіть мені здалося, що начебто сама Україна оплакувала свої землі, на яких була пролита кров, начебто вона хотіла злити все погане зі свого краю. Злити увесь бруд, смуток і сльози інших матерів. Вона кричала від болю, але почути її могли не всі. І саме у цей момент я зрозуміла, що для мене почалася війна.

Тато тихесенько сказав мені: «Не бійся. Ми українці, нас так просто не зламати». І тоді, дивлячись на вогняне поле, я благала, щоб ми перемогли, і я знов змогла повернутися до свого рідного міста. Я сподівалася, що ми переможемо. І ми перемогли. І ми переможемо знов!