У мене ДЦП. Незважаючи на свою недугу, я керую автомобілем. П’ятнадцять років тому став водити батьківську машину, тоді і зрозумів – це моє! Трохи таксував у Донецьку. Адже скільки пам’ятаю себе – не міг сидіти вдома без діла. До того ж, пенсія з інвалідності мізерна, ось і підробляв таксистом. Коли почалася війна, на своїй старенькій «Таврії» евакуював із-під обстрілу жінок, старих і дітей.
Це було в місті Сніжне. У машину повний салон пасажирів набився. Від’їжджаючи, я помітив, із якою тугою проводжають нас поглядом літній чоловік і хлопчик – їм місця не вистачило. Так мені шкода стало їх! Мої пасажири потіснилися й заштовхали діда в салон, знайшли місце й хлопчині. Не розумію, як тоді мій легковик умістив 13 людей! Але ось тоді я зрозумів, що таке «стріляні люди» – вони не мають страху. Бог нас оберігав – вдалося прорватися через шість блокпостів без пригод.
Разом же зміг евакуювати 75 осіб. Бувало, за день по тисячі кілометрів намотував! Якось поїхав у Піски, це село біля самого Донецького аеропорту. Дорога розбомблена, завалена деревами, порита вирвами. На полях міни, розтяжки. Як дістатися до села, щоб забрати пасажирку, незрозуміло. Підібрав на шляху двох місцевих жительок, вони і показали будинок бабусі, яку я планував відвезти.
Літня жінка була дуже виснажена, адже два тижні ховалася від бомбардувань у підвалі, залитому водою. Бідна, як вона зраділа, коли я приїхав – цілувала, обіймала.
Себе героєм не вважаю. Я просто посередник між кермом і педалями, ось і роблю свою роботу.
Коли через проукраїнську позицію залишатися вдома стало небезпечно для життя, я зібрав речі й сів у потяг, який прямував до Львова. Це було півтора роки тому. Раніше я був у цьому чудовому місті – разом із друзями з паломницького центру відправлявся звідти в подорожі Європою. Думав, відсиджу тут місяць-другий і тоді приїду додому. На жаль, через війну поки повернутися не можу. Мене прихистив один із монастирів.
Ченці не тільки надали кімнату з усім необхідним: душем, холодильником, пральною машиною, але навіть допомогли придбати автомобіль, адже колишній залишився в Донецьку. Спочатку їм важко було повірити, що людина із ДЦП працює таксистом. Пару разів дали поїздити й побачили, що я добре керую машиною.
Мені дуже сподобався Львів зі своєю старовинною архітектурою та доброзичливими людьми. Часто до мене приїжджають батьки, але потім повертаються до Макіївки, бояться, що будинок пограбують.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.