«Ми за дві години змогли вивезти із Слов'янська подругу, батька, мати»

Війна – це горе людей. Для мене перший день війни – це захоплення Слов'янська. В Святогірску тоді вже літали безпілотники, розкидували пусті снаряди із листівками про захоплення Слов'янська.

Я не могла додзвонитись подрузі в Слов'янськ. Це були дні, коли там не було світла. Ми вирішили поїхати забрати подругу. Її батько був інвалідом, тому вони до останнього не збирались виїздити.

Зібрались на бусі і поїхали в Слов'янськ. На КПП нам сказали, що протягом двох годин буде тихо. І ми змогли за дві години вивезти подругу, батька, мати. Її брат також виїхав автівкою. Він боявся їхати, гадав, що його заберуть. Йому було 25 років. Тут їх поселили на базі відпочинку. За місяць Слов'янськ звільнили і вони повернулись додому.

Війна не змінила моє життя. Змінилось ставлення до мешканців тих територій, які захоплюють. Я їм співчуваю.

З пересуванням були проблеми, тому що Святогірськ був оточений блок-постами. Вода була, електроенергія була. Постачання продуктів раніше було із Донецької області, а потім стало з Харківської області. Якщо раніше нашим центром був Донецьк, ми його любили, то зараз найближчий центр - це Харків.

В безпеці я себе не відчуваю через ситуацію в країні. Немає відчуття впевненості та гарантії, що ця війна не повернеться. Мрію про мир. Найціннішим для мене за останні роки стало те, що перестали гинути діти, як на початку війни. Найстрашніше – загибель дітей.

Я багато чого переосмислила. Якщо раніше не так цінувала життя, то зараз війна дала розуміння того, що в будь-який момент життя близьких людей може обірватися. Я навчилась співчувати та приймати дивакуватих людей, їх особливостей. Раніше більш жорстко ставилась до вчинків людей, висловам.