«Ми зрозуміли, що життя може обірватися будь-якої миті»

Перший день війни кожного з нас застав неочікувано. 11 травня [2014 року] ми з чоловіком були в онкологічному диспансері, його поклали в лікарню 7 травня. А вже 17 липня того ж року все сталося в нас у селі. Це були перші дні війни в нас, бойове хрещення села Первомайське. Тоді відбувалися події в Карлівці, Первомайському, Пісках і Донецьку. Так нас застала війна.

Наш будинок незначно постраждав. Було пошкоджено дах, нам його замінила держава за рахунок обласного бюджету.

За час війни я поховала чоловіка. У нього була онкологія, а війна ще додала... (плаче). 29 вересня 2014 року на нашій вулиці було пряме влучення в будинок, чоловік не міг дихати цим повітрям, у нього був рак легенів. Це було страшно…

Ми поїхали в Запорізьку область на шість днів, а коли повернулися, через п’ять днів він помер. Я більше нікуди не виїжджала. Дочка виїхала до Запоріжжя, вона там працювала. Я вже на пенсії. Удома було дуже страшно перебувати, тому, коли летіло під час сильних обстрілів, я ховалася в підвалі в сусідів.

Кажуть, що до всього можна звикнути, але до цього – ні. Зараз стало трохи тихіше, спокійніше, але ми відчуваємо кожен постріл. Зараз не порівняти з п’ятнадцятим, шістнадцятим, сімнадцятим і навіть вісімнадцятим роками, але все одно буває таке загострення, що в будинку тремтять вікна. Але воно терпиме і не летить в село.

Ми зрозуміли, що життя може обірватися будь-якої миті.

У 2015 році нам почав давати гуманітарну допомогу Червоний Хрест. І в той же час допомагав Фонд Ріната Ахметова. У дочки тільки народилася дитина, і їй давали допомогу на неї. Звичайно, ця підтримка була важливою для нас. Там було дитяче харчування, суміші, макарони, масло, цукор. Так як ми живемо на мою пенсію, це була гарна підмога.