«Ми мусимо все пам’ятати, щоб це не повторилося знову»

Війна для мене – це трагедія. Саму війну я «понюхав» 5 вересня 2014 року. Отам вже я побачив саму війну, а взагалі все почалося на самому початку березня, коли почалися мітинги. Спочатку хитало, а потім була справжня війна.

П’ятого вересня 2014 року, я тоді жив в Маріуполі, в Талаківці дача у мене. І ось тоді почався наступ на Маріуполь. Я почув вибухи зовсім поруч. Або шостого вересня… Я не зміг тоді виїхати з дачі, бо був дуже сильний обстріл, і сьомого я не зміг.

Восьмого вересня зранку було тихо, виїхав я з дачі. Виїжджаю, повертаю на Талаківку, із-за дерев з обох боків виглядають два бійці і махають руками: «Туди не можна на Талаківку». Питаю: «Що там?» Не зрозуміло, що там, люди якісь, техніка. Кажу: «А туди? У зворотному напрямку?» Кажуть: «А туди ми не знаємо».

Я їду, бо дві доби обстрілів, дача вся хиталась. Їду на Маріуполь, вся посадка валяється на трасі, всі ці гілки, тобто був обстріл. Я їхав швидко, бо знав: якщо їдеш понад 90 км, можна уникнути неприємностей. І побачив перед собою голову. Валялася голова на дорозі людська…

І другий випадок, коли мене безпосередньо торкнулася війна, це 24 січня 2015 року, коли був обстріл Маріуполя, а я жив у мікрорайоні Східний, от якраз по нас стріляли. Це був ранок, пів на дев’яту, дивився я мирно телевізор, все було нормально, здається, за п’ятнадцять хвилин дев’ята почався обстріл.

Скло посипалося, там була і пожежа, і паніка. Бачив цю паніку, ну ми за двадцять хвилин зібралися і виїхали з Маріуполя, бо неясно було, яке там буде продовження. Ось так мене безпосередньо торкнулася війна. 24 січня бачив і трупи прикриті, які лежали в районі Київського ринку Маріуполя мікрорайону Східний. Бачив все!

Найважливішою подією для мене стало звільнення рідного Сіверська.

Ми мусимо все пам’ятати, робити висновки з уроків, щоб оце не повторилося знову. Ні про яку [подію] не хотілося б забути, бо це не можна забути.