«Ми бігли з дитиною на руках, а за нами падали міни»

На початку літа 2014 року почали [стріляти]. Це стало початком війни для нас. Недалеко від нас знаходиться ліс, звідти чулися страшні вибухи.

Я зрозуміла, що почалася війна, коли з чоловіком і дитиною, якій було на той час два з половиною роки, потрапили під обстріл. Ми йшли, вона була у візочку. І ось чуємо постріл. Ми злякалися, хоча можна сказати, що на той час уже трохи «звикли».

Спочатку пролунав постріл, потім почувся свист саме в той час, коли ми йшли селом. З одного будинку злетів дах, там було пряме влучання. Чоловік схопив дитину з візочка, і ми побігли в інший бік, на звуки пострілів, звідки стріляли.

Скільки разів ми бачили військові дії... Ми живемо на краю села. А підвал, щоб сховатися, від будинку метрів 20-30, але ми не могли вискочити, тому що по даху били осколки. Просто страшно було бігти, боялися, що осколком уб’є. Тоді було дуже страшно! Боялися виходити навіть на вулицю, страшно було лягати спати.

Почали обстрілювати з 2 жовтня 2014 року з періодичністю кожні три тижні. Ми зразу взимку обладнали місце в підвалі, двічі ночували там. Так лячно! Поставили там буржуйку, занесли дрова.

Ми рік жили із закладеними вікнами, поставили котли, понабирали піску й заклали всі вікна. Так жили в ті часи. Як то кажуть, світла не бачили... Але нікуди не виїжджали, постійно перебували тут.

Бувало, що перебивали дроти. Довелося купити генератор у 2014 році. Тому що думала, не дай Бог, газ переб’ють, а дитина була маленька, потрібно приготувати їсти. Люди місяцями сиділи без світла.

І зараз не відчуваємо себе в безпеці: то нічний «бах» десь, то з автоматів [стріляють], серйозні вибухи десь далеко. Через війну з’явилося відчуття страху. Виїхати нікуди, ми тут, як у глухому куті, сидимо на лінії вогню.