«Молодші діти в Луганську, ми не бачимося»

Ми не виїжджали. Постраждали, коли перестали платити гроші. [У мене] дитина-інвалід, пенсію отримую й опіку [соцвиплати].

Припинили платити – пішла працювати. Няньчили і бабусі, і дідусі, і сусіди, тому що дитина лежача. По-перше, потрібні ліки, по-друге, памперси. На хлібозавод пішла знову працювати, бо не було на що жити через цю війну, тому що припинили платити.

Під обстріл ми не потрапили, Бог милував. [Воєнні дії] на власні очі не бачила, але недалеко від батьків було... Людина померла від осколка, бачили побиті хати.

Молодші діти в Луганську, ми не бачимося, немає проїзду. У лікарню до Луганська їжджу, у мене проблеми з ногою. Зараз не поїдеш нікуди. З дитиною кожні півроку в неврології лежали – там шість років були на обліку. Зараз усе, Лисичанськ далеко.