«Мій погляд впав на перевернутий танк»

Кобець Анна Олександрівна, 15 років, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №17, м.Краматорськ

Есе «Один день»

Мої спогади про той день починаються з того, що мене та моїх сестер розбудили батьки. Спочатку я не зрозуміла, що відбувається, але потім, відійшовши від просоння, я розуміла: розпочалася війна.

Мої батьки бігали неймовірно перелякані, намагалися зібрати все необхідне, бо все сталося несподівано. У той момент мені було лячно, мої внутрішні переживання хотіли вирватися назовні, але я поводилася стримано. Я розуміла, якщо зараз почну привертати увагу, це ще більше нажене паніку, яка у той момент нікому не була потрібна.

Найбільше за все я переживала за своїх сестер. Мої батьки намагалися вдавати, що все гаразд. Через деякий час все закінчилося. Так і закінчився наш день в надії на гарний початок наступного.

Говорячи про тему війни, я згадую ще один день. Я сиджу на уроці. Несподівано на декілька хвилин затремтіла земля. Вчителі не пускали подивитись у вікно, стало страшно… Через деякий час, не розуміючи, що сталося, я як і мої однокласники пішли подивитися у вікно та побачили, що трапилося... Мій погляд впав на перевернутий танк. Це було страшно.

Згадуючи ту подію, я сильно переживаю, бо від нас пішли люди, які захищали свою державу. Але все ж таки мені хочеться звернути увагу на те, що якщо навіть тих людей не повернути, наш народ ніколи не забуде того дня.

Декілька років поспіль, ідучи зі школи, я бачила квіти, неподалік від місця тієї трагедії. Хоча вони й наганяли сумні спогади, чомусь моїй душі ставало легше, коли я дивилась на них.

Сьогодні я пригадую ще один день війни з мого життя. Я пам’ятаю, як ішовши на роботу, батьки закрили всі вікна темними ганчірками, а потім сказали нам під час бойових дій підійти до стіни, біля якої було безпечно, взяти ковдру, щоб вкритися нею на всяк випадок.

До батьківських слів я поставилася дуже відповідально, бо розуміла, що коїться в нашій країні, хоча мені було дуже лячно.

Особливо я переживала за своїх сестер. Кожен раз, як тільки ми чули якісь постріли, я одразу хапала їх, накривала усіх ковдрою. Так ми сиділи по декілька годин.

Завжди, коли телефонувала матуся, мені ставало легше від її голосу, бо я відчувала її підтримку. У той час я дуже переживала за батьків і намагалася переконати себе в тому, що все буде гаразд. Хоча мені не дуже це вдавалося. Насправді таких подій я пам’ятаю багацько.

Одного дня ми працювали на городі зі своєю сім’єю. Поки батьки займалися господарськими справами, я з сестрами гралися біля яблуні. Несподівано ми почули постріли, побачили вертольоти.

Спочатку я подумала, що мені це привиділося, але згодом, коли постріли ставали все гучніше, а вертольоти наближалися, я зрозуміла, що це все насправді. Ми, налякані, побігли до хати.

Бачивши, що починається, ми вирішили перечекати лихо в хаті. Кожен раз, коли розпочиналися бойові дії, було лячно за своє життя. Я молилася, що б це припинилося. Інколи було надзвичайно страшно, дивлячись на те, що відбувається.

Той час був для мене найскладнішим, оскільки я вперше зрозуміла, як потрібно цінувати життя.

Я задумалася, яке горе спіткало країну. Хоча й зараз війна не закінчилася в нашій країні, але все одно, дивлячись на те, як пролітає вертоліт, проїжджають воєнні автівки, я все згадую бойові дії. Згадую той час, коли мені було неймовірно лячно за своє життя та життя своїх рідних. Згадую, як ми ховалися від пострілів.