Історії, які ви нам довірили
Оксана Володимирівна з чоловіком пережила всі жахи війни у Маріуполі
Коли почалась війна, ми були вдома у Маріуполі. Спершу у нас був шок і нерозуміння, що нам робити та як можна допомогти своїй країні. Потім я почала шити підстилки для сидіння для військових, щоб хоч якось зайняти руки і робити щось корисне. Також ми допомагали на складі.
Ми були шоковані, що місто, яке ми вважали захищеним та підготованим до зіткнення з ворогом, по суті було підготоване до швидкої здачі. Робота територіальної оборони була знівельована. Маріуполь надто швидко опинився в оточенні ворога, і ворог знав координати всієї інфраструктури. Згодом місто навмисно занурили в стан гуманітарної катастрофи.
Я до кінця своїх днів буду пам’ятати про страх померти від голоду чи спраги.
А ще я не зможу забути, як боялася авіабомбардувань та обстрілів. Ми молили Бога про швидку смерть. Я не знаю, чи швидко вмирали люди, які згорали заживо від ракет, але запах згорілої плоті – це жах, який витав у повітрі, коли ми лежали під час бомбардувань, тримаючись за руки.
Одного дня снаряд влучив в дах нашого будинку, і я думала, що будинок обвалиться. Тоді ми інстинктивно пригорнулись один до одного і попрощалися з життям.
У ніч, коли росіяни завезли СОБР, я відчувала дихання смерті у свою потилицю. Ми знали, що вони будуть переслідувати активістів. Я з чоловіком домовилась, що він уб’є мене, якщо ми не встигнемо вийти з міста, а за нами прийдуть.
На щастя, нам вдалось покинути місто.
На жаль, ми стикнулися з гуманітарною катастрофою, бо склад з їжею майже відразу розбомбили. Воду до нас привозили лише раз, тому що наш район був під постійним обстрілом. Ми вижили за рахунок харчів, які купили до початку повномасштабного вторгнення. Ми їли максимально мало, тому що не знали, як довго все це продовжуватиметься.
За весь час перебування у Маріуполі, ми так і не змогли дістатися до моєї мами, яка жила в Приморському районі, бо обстріли були надто щільними. Нам довелося покинути місто, так і не дізнавшись нічого про неї. На щастя, вона вижила. Її сусіди вивезли в Росію, там вона живе у своєї сестри.
Нам вдалось пішки вийти з Маріуполя, і зараз ми живемо на підконтрольній Україні території. Наразі у нас нема роботи. Зате з’явилась велика кількість проблем зі здоров'ям. До війни ми працювали на державній службі. Чоловік хоче підвищити рівень кваліфікації й далі працювати на держслужбі, а я хочу навчитися шити.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
