Один без одного ми нікуди. Вона 1937 року, я – 1935-го. З армії прийшов – ми познайомилися і через три місяці одружилися. Подивлюсь у дзеркало і її згадаю. Як схожа на мене! Ну й інші якості: вона працьовита, коли не подивишся, вона з лопатою, з мітлою. Пропрацювала на станції 33 роки на важкій роботі. Мотористом палива подачі працювала постійно. Ну, а я зварювальником працював. 37 з половиною років у мене трудовий стаж.

Син загинув в автомобільній катастрофі. Він був пасажиром. Загинув в 1988 році. Ну, а ми живемо з бабусею.

Ми не думали, що війна буде. Військові їздили на техніці, але провісників не було, що буде війна. Уже в 14-му році, коли почалися військові дії, тоді ми відчули. Обстріли вночі. Снаряди, міни летять. Війна йде.

Думали, загинемо, і все. Я біля бабусі сидів. У сусіда міна розірвалася і всі шибки – на бабусю. Правда, ми подушками закрили вікно. Вже передчували, бо почали розриватися міни. П’ять штук вже розірвалося в цій місцевості, буквально в 200-300 метрах. У підвалі ховалися постійно. Починають стрільби – і бабуся туди. Я теж. Коли стрілянина проходить, виходимо.

25 вересня 2019 року був п’ять років, як це сталося. Втратив я бабусю. Не ходить, не розмовляє, права сторона паралізована. Засинаю тут, біля неї. Коли вона засне, переходжу в свою спальню.

Газу не було, води не було, електрики не було. У нас колодязь є, правда, вода не питна, технічна. Але найстрашніше у війні, щоб селище Миронівський не вимерло. На старості що нам робити, якщо його втратимо?

Напевно, третина селища повиїжджали, коли військові дії йшли. Поїхали хто до родичів, хто в Харківську область. У нас можливості такої не було, і ми не думали. Куди я з бабусею паралізованою? Доглядаю, мию.

Я все можу приготувати. Можу рисову кашу, молочну, супи. Борщ роблю капітально, відмінно. Картоплю підсмажити, картоплю в мундирах.

Рінат Ахметов – ми за нього молимося, що він нас не залишив у біді. У нас же гроші йдуть на ліки. Він нам допомагає. І соняшникову олію, і рис, ну все. Це нам допомога яка капітальна.