«Люди бігли із сумками, хто куди»

Моєму чоловікові відірвало пальці, навіть на обличчі були осколки, він лежав у лікарні. Двічі руйнували наш будинок. Одного разу я лежала під уламками – було пряме влучення. Уперше цілком знесло дах. Я лежала під ліжком. Це все летіло, гриміло до ранку.

Звернулася до Червоного Хреста – і нам поставили дах. Чоловік на той час лежав у лікарні, його оперували.

Місяців через два до нас знову було влучення, і знову замінили шифер, балки. І поки тьфу-тьфу-тьфу...

Чоловік сів на велосипед і поїхав. Він говорив: «Олено, люди всі біжать звідти із сумками, хто на чому. У кого кінь, сідали всі та їхали в Курахове».

Але ми нікуди не виїхали, були постійно тут. Ховалися постійно в підвал. Онучка спочатку була з нами. Потім я зателефонувала дочці, щоб вона забрала дитину. Вона маленька, боялася. Нам доводилося і спати в підвалі. Спочатку ми ховалися, а потім набридло, і ми залишалися в будинку, позабивали дошками всі вікна. І донині ми тут. Зараз спокійніше, але буває серед дня «бах». Ось зараз півгодини тому чули знову.

Хто, куди, чого – ми не знаємо. «Бах» – і полетіло кудись. Звичайно, спокійніше, уже і військових менше, зараз рідко ходять. Дітей вивезли з інтернату (раніше я там працювала). Я діткам взуття ремонтувала, шевцем там була. Взуття завжди рветься, і я була як знахідка. Завжди прибіжать і мені: «Тітко Олено, тітко Олено».

Червоний Хрест нам видав гроші – купили курочок, вони нам несли яєчка. Потім ми купили замість молодих курочок. Дали нам від Червоного Хреста тепличку, у нас там вода, ми посадили полуницю. Жити якось треба, а роботи тут немає.

Щоправда, ми з дідом на пенсії. Він дві тисячі отримує, я дві тисячі. Тому потрібно щось садити в городі. Нас виручала гуманітарна допомога від Ріната Ахметова, я завжди йому дякувала.