«Будь-який стук-грюк – і діти, звичайно, лякаються»

Ховалися у підвалах від обстрілів, гасили пожежі та вивозили дітей – так жила родина Надії Брижашової у перші роки воєнних дій на Донбасі.

Ми жили у Попасній. Усе бачили, ми ж самі людей рятували. На наших очах і кров лилася, і у підвалі ховалися, і пожежі гасили. Ні швидка, ні пожежники не виїжджали, ми самі все гасили.

Я пам'ятаю, обстріл пройшов, і вогкість була у підвалі жахлива. Ми вийшли надвір, ніби тихо, а тільки ми виходимо, очі піднімаємо – на нас автомати дивляться. Я почала кричати. Вони: «Ми свої, свої. Є поранені?». Я говорю: «Що ж ви робите? Ви ж дітей налякали». Це запам'яталося, дуже страшно.

Із Попасної ми поїхали 24 січня 2015 року. У Сватовому трошки у безпеці почуваємося. Але будь-який стук-грюк – і діти, звісно, ​​лякаються. Особливо дівчинка, 12 років. І синові 15. Дев'ятирічний син не пам'ятає. А ось ці двоє… їм, звісно, ​​дісталося. І старшим дісталося, їм по 24 роки первістки-двійнята у мене, син і донька. Їм тоді було по 16 років. Діти всі пам'ятають, звісно.