Білоус Тетяна Михайлівна, 15 років, Краматорська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №17, м. Краматорськ
З днем на-род-жен-ня! З днем на-род-жен-ня!... Ось так весело починався вечір 12 квітня 2014 року. Аж незабаром роздався телефонний дзвінок,який, можна сказати, змінив моє життя назавжди…
Повернемось у далекий, але такий близький 2014 рік. Мені 8: я живу звичайним життям, відвідую різноманітні гуртки, навчаюсь у школі, а влітку відпочиваю у смт.Широкине… Саме тоді я відчула початок війни на Донбасі. Дитині в такому віці багато чого не розповідають, тому, можливо, я знаю не так багато, як інші; але мені є що розказати… Мені хочеться поділитися своїми спогадами і відчуттями…
До того вечора я, мабуть, і не знала слова «війна». Але познайомилась із ним у максимально несподіваний час - у День народження моєї мами. Того вечора почалися перші постріли. Це було буквально декілька пострілів. Але я із таким не зустрічалась ніколи; мабуть, хочеться задати питання: які емоції я пережила? Звісно, страх… Страх за своє життя, за життя близьких. Хоча я і не знала, що таке війна, але я добре знала: куля може вбити…
Моє літо проходило у бабусі з дідусем, тому я все ж була на максимально далекій дистанції з війною. Я була обмежена інформацією щодо тогочасних подій, але погодьтеся: бувають у житті такі ситуації, які не можна приховати. Отже, 2 липня 2014 року… Знову ж таки вечір, я і молодший брат граємо…Все тихо, спокійно. Раптом заходить мама у кімнату вся в сльозах… Що може відчувати дитина, яка бачить свою маму засмученою? Перше, що спадає на думку, - страх. Страх від нерозуміння. Далі переживання із мамою, а потім - шоковий стан.
Як я вже казала, що дитині у такому досить юному віці багато чого не договорюють. І аж коли минуло майже сім років, вже пишучи цей твір, я дізналася правду… Ця правда дуже відрізняється від тієї, яку я знала… Не складно зрозуміти, чому так… Адже, почувши це сьогодні, у мої 15, стає важко і страшно на душі. І складно повірити, що так було насправді…. Хочеться плакати… Але, якщо чесно, зараз мені дуже важко уявити, що колись ми жили у мирі і не було війни, блокпостів. Зараз - це вже здається таким звичним. Знаєте, коли згадуєш дитинство, стає сумно… Хочеться повернути ті часи. Але коли починаєш розуміти, що ми жили у мирі і злагоді і не цінували цього, стає ще сумніше…
На превеликий жаль, війна на Сході України триває і до сьогодні. Ми не можемо це змінити, але можемо бути вдячними війні, справді. Так, вона внесла великі корективи у наше з вами життя: ми не можемо дістатися певних територій із легкістю, як це було раніше; ми не можемо бути впевнені, що не буде повторних наступів зі сторін противників, ми багато в чому не можемо бути певними… Але можна і треба бути вдячними, адже війна нас багато чому навчила, можливо, для когось відкрила нові горизонти… Війна дала кожному своє...
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.