«Кожного дня їздив на роботу під обстрілами»

Війна не зупинила Віктора Васильовича в його прагненні працювати навіть у жорстких умовах. Родина дуже хвилювалася, коли він на скутері їхав займатися справами школярів в інше місто.

 Чотирнадцятий рік, червень… Я в той час знаходився в Бахмуті, був виконуючим обов’язки начальника відділу освіти. Мені почали дзвонити директора шкіл і казати, що там, там і там чути постріли. До цього часу ми чули тільки про Слов’янськ – нас начебто трішки не стосувалось. А коли стали стріляти по всіх місцях, з того часу почалась війна. Я розумів, що це не закінчиться добре. Я людина вже не молода, розумів, що буде надовго. 

Я історик, вчився у Дніпропетровському державному університеті. Зараз це не модно, але нас учили добре аналізувати, співставляти та робити висновки. Мій висновок, у який люди не повірили, що це буде надовго. 

Я всіх заспокоював. Моя невістка мала народжувати, я її забрав у Бахмут. Ми виїхали з села, в якому стріляли, а буквально за 10 кілометрів, біля магазину на лавочках сиділи мужики, курили, пили пиво як ні в чому не бувало. Не знаю, з чим це було пов’язано, чи ніхто не вірив, що до них дійде. У мене зараз перед очима картина: у нас, за 10 кілометрів стріляють, а тут пиво п’ють… 

Родина більше за мене хвилювалася. Мені кожного дня доводилось їздити за 30 кілометрів на роботу, яку залишити не міг. Кожного дня туди їздив під обстрілами, коли лінія фронту перекочувалась. Машини не ходили. І я, дядька у 60 років, їздив на скутері. Ми здавали екзамени, проводили випускні й таке інше. Працювали табори відпочинку, не у всіх же школах стріляли, район великий. Бахмутський район – від Горлівки до Святогірська і від Покровська до Лисичанська. 

Війна не тривала у нас роками, вона відкотилась. З’явився газ, світло. Але люди стали гірше жити, бо які у селі зарплати? Роботи немає, дехто поїхав шукати кращої долі, залишились ті, кому за 50 і ще не 80. Якщо подивитеся на кладовище, то дві третини померлих – народжені після 1986 року, а з них половина – під час війни. Не від бойових дій, просто люди вимирають. Це війна. Старики не витримують ці нервові стреси, всі приховані болячки вилазять. 

Головне – перестати стріляти. Яким чином – хай політики рішають. Раніше ми бажали здоров’я, а коли стикнулися з ковідом, то зрозуміли, що таке здоров’я. Коли ми бажали мирного неба над головою, то було так… А коли у нас над головою ракети випускали, стріляли, то розумієш. А коли ще й люди гинуть – тим паче. Головне – щоб не стріляли. Як перестануть стріляти, тоді ми все налагодимо. Лопати є, розум є. Ми, українці ж не дурні, з голоду не помремо. 

Внучка народилася під обстрілами у 2014 році. Вона нічого не бачила, сиділа у підвалі. Так от, я хочу, щоб ні внуки, ні їхні діти і правнуки ніколи не чули постріли, тільки на салютах.