«Через пережите помінялися цінності»

Коли почалися ці події, мені було 23 роки, і досить довго чомусь здавалося, що все відбувається десь далеко, все несерйозно та скоро закінчиться. І навіть коли горіла міськрада, а центром міста їздили БТРи, танки та відбувалися страшні події, мені здавалося, що це не насправді. Повне усвідомлення війни прийшло, коли в Маріуполі обстріляли мікрорайон «Східний» [24 січня 2015 року].

Від мікрорайону Східний ми жили досить віддалено, але через вікно його було видно. І коли бачили, що там щось летить, стало моторошно.

Ми почали телефонувати родичам і друзям, особливо тим, хто жив на лівому березі. Моя двоюрідна сестра жила приблизно за 4-5 кілометрів по прямій від Східного. Але нікому не можна було додзвонитися, зв’язку не було. Був страх і хвилювання за друзів, рідних, колег й усвідомлення, що війна не десь за селами та блокпостами, а вже в місті.

Після цих подій батьки запанікували, почали говорити про те, що потрібно їхати хоча б тимчасово. У нас із моїм хлопцем була робота і, звісно, їхати не хотілося. Але все-таки, довелося все залишити, і ми переїхали в Миргород Полтавської області.

Через місяць ми повернулися додому. Я сиділа без роботи три місяці, мій побут обмежувався лише домашніми справами. Тобто війна зачепила мене тільки в тому, що я втратила роботу. Все інше йшло як зазвичай.

Зараз змінилося ставлення до життя. Хочеться все берегти. Коли все стихає, однаково залишається думка, що це щось незавершене. Хочеться, щоб сказали: «Все, цих дій більше не буде. Війська розвели. Тут не потрібна армія та блокпости. Люди можуть спокійно їхати додому».

З огляду на дорослішання змінюється ставлення до життя. Коли працюєш із людьми, які постраждали від військового конфлікту, коли твоя кохана людина отримує поранення, дійсно змінюються цінності. Починаєш по-іншому дивитися на багато речей. Не хочеться прив’язуватися, від чогось залежати. Розумієш, що якщо щось станеться, то потрібно розраховувати лише на себе.