«Іноді на наших очах помирали люди»

Першим днем війни для мене стало 22 січня 2015 року. Це було ні в казці сказати, ні пером описати. Коли бачиш фільми про війну по телевізору – це одне, а коли на собі відчуваєш гуркотіння, коли осколки сиплються на голову, коли страшно і не знаєш, що робити – це зовсім інше.

Спочатку обстріли були далеко від нас, біля Маріуполя. Потім Донецьк, Ясинувата, потім Червоний Партизан, який поруч із нами.

Ми не постраждали, ховалися, слава Богу. Але іноді на наших очах помирали люди, хороші молоді люди, і ми бачили, як їх поранило, ми витягали їх... У цей час частина населення залишалася, а частина виїхала. Нам нікуди було їхати, і ми залишилися.

Наш будинок старенький, звичайно, але тут є підвальчик не дуже такий, але нас він оберігав. Нас туди ноги самі несли, і я тільки зараз дізналася, скільки в мене там сходинок. На першу сходинку стаєш, а на останню вже залітаєш. Це жах!

Місяць у нас не було води та світла, їжу ми швидко їли, тому що в холодильник не поставиш, світла ж немає. Виживали, як могли, ділилися, хто чим дасть. Доглядали за будинками, забирали там живність, щоб не загинула від бойових дій. Слава Богу, вижили.

Уже, звичайно, тривога не та, яка була в ті роки. Не так серце калатає, не так ноги підкошуються, не так тягне до підвалу. Але все одно, коли стріляють, звичайно, страшненько. Тому що іншим разом стріляють так, що навіть і не знаєш, куди куля летить.

У 2020 році куля зрикошетила в садок, коли жінка прийшла за дитиною; слава Богу, в дерево вдарилася й відлетіла в руку. А якби летіла по прямій? Я одного разу йду на городі, а в мене куля в кухню якраз відлетіла.